Ніч ополудні

Конвоїр запустив Рубашова у кабінет, сам залишився у коридорі. За столом Рубашов побачив свого приятеля з студентських років Іванова, який був комбатом його дивізії у громадянську війну.

Іванов, кладучи телефонну трубку, глянув на гостя з усміхом.

— Друзі зустрічаються знову, — сказав він замість вітання.

Рубашов стояв біля дверей.

— Приємна несподіванка, — відповів сухо.

— Сідайте, — Іванов показав на стілець. Сам притому шанобливо підвівся і так і лишився стояти. Він був на півголови вищий від Рубашова. Стояв і чемно посміхався до в’язня.

Нарешті сіли. Іванов — у крісло за столом, Рубашов — на стілець проти нього. Якийсь час дивились один на одного з неприхованою цікавістю — Іванов з лагідною усмішкою, Рубашов — обережно й допитливо. Очі Рубашова ковзнули по цілій постаті Іванова і зупинилися на його правій нозі під столом.

— О, все в порядку, — пояснив Іванов. — Штучна нога з автоматичним коліном. Можу плавати, їздити на коні, вести авто і танцювати. Закурите?

Він простягнув через стіл портсигар. Рубашов дивився на цигарки і згадував свій візит до військового шпиталю, в якому Іванову щойно ампутували ногу. Він прийшов тоді на його прохання — Іванов був у розпачливому стані й просив отрути. Цілих півдня минуло в дискусії, впродовж якої Іванов намагався переконати і Рубашова, й себе самого, що кожна людина має право на самогубство. Зустріч закінчилась тим, що Рубашов попросив трохи часу обдумати його пропозицію. Тієї ж ночі його дивізію перекинули на іншу ділянку фронту, і після того вони не бачилися.

Рубашов розглядав цигарки. Вони були саморобні, але з дорогого американського тютюну.

— Це неофіційна прелюдія чи вже сама битва? — спитав Рубашов. — Якщо битва, то я від цигарки відмовлюся. Етикет вам відомий...

— Ет, дурниці...

— Якщо дурниці, то я візьму.

Він запалив цигарку і кілька разів глибоко затягнувся, ховаючи своє вдоволення.

— А як ревматизм у вашому плечі? — спитав він Іванова.

— Дякую, непогано, — відповів Іванов. — А як ваш опік? Він глузливо примружив очі і показав пальцем на ліву руку Рубашова. Там, між набряклими жилами, в тому самому місці, де три дні тому Рубашов загасив недопалок, виднів пухир завбільшки з середню монету. «Як він довідався? — запитав себе подумки Рубашов. — Стежив за мною, за кожним кроком?» Не відчував злоби, навпаки — відчув сором. Затягнувся востаннє і кинув недопалок у попільничку.

— Як на мене, то неофіційну частину можемо вважати закінченою, — сказав Рубашов.

Іванов пускав кільця диму і дивився на нього з лагідно-іронічною усмішкою.

— Не будьте задерикуватим, — сказав він.

— Задерикуватим? — повторив Рубашов. — Хто ж кого заарештував, я вас чи ви мене?