Розділ «На зарослих стежках»

На чолі їх усіх стояв пан Ланґфельдт, головний лікар клініки й професор університету. Я ніколи не слухав його лекцій, і, як звичайна собі людина, не можу нічого про них сказати. Либонь, не всі студенти в однаковому захопленні від його методики викладання, таке буває з викладачами багатьох дисциплін. Я ж керуюся власними враженнями та інтуїцією, тим і тим, спираючись на якісь епізоди, факти і на все, що в такому разі підказує мені моє душевне відчуття. У своєму листі до генерального прокурора я натякав на своє ставлення до професора Ланґфельдта, з часом воно не змінилося. Мені здається, він належить до тих невігласів, які закінчують семінарію начитаними людьми, почерпнувши немало знань з підручників та наукових книженцій, і які, очевидно, ще дуже довго вдосконалюють свої знання. Певна річ, на глибині тих знань я не розуміюся і висловлюю лише своє припущення, мені до того професора навіть немає ніякого діла.

Він дуже впевнений у своїх знаннях. Але це не та сама впевненість, про яку йдеться в давньому афоризмі: «Я знаю, що нічого не знаю!» Завдяки індивідуальним рисам і вдачі пан Ланґфельдт перевершує всіх своєю вченістю, якої не можна спростувати, він відповідає мовчанням на заперечення і загалом тішиться своєю банальною перевагою, що все-таки здається несправжньою.

Під час одного лікарняного обходу я бачив, як жінка, цебто заступник головного лікаря, довго йому щось пояснювала, хоч через неї затрималася ціла група, і він її спокійно вислухав. Потім же, не зронивши й слова, не кивнувши їй головою, він пішов далі, а за ним і весь персонал. А то ще та сама жінка, цебто заступник головного лікаря, не стрималася і гучно засміялася з чийогось веселого жарту, — він тоді тільки подивився на неї.

Я побажав би тому психіатрові навчитися сміятися. А при нагоді — і з самого себе.

Його холодна зарозуміла манера поведінки навряд чи достоту природна, вона радше удавана з огляду на місце й оточення. У ньому життя не заскніло, інакше він не був би такий діяльний та енергійний. Пильнуючи своєї педагогічної діяльності та наукового покликання, він знаходить час і упорядковує медичний довідник із порадами для цілої родини, і навіть за першої-ліпшої оказії пише статтю на екологічну тему для передплатників популярного щомісячника «Самтіден». Він молодий роками, добре знаний і, безперечно, його обирають до всіляких наукових товариств. Ні, він не заскнів. Інші можуть заскніти, він — ні. Його суворість можна пояснити деякою манірністю. Мабуть, він здатен і грати у мовчанку, і рубати з плеча.

Я згадаю навмання два подібні приклади.

Раз санітари поламали мій набір для гоління, розірвавши на клапті шкіряний пасок, на якому я направляв бритву, а крім того ще й десь поділи одну важливу деталь. Вона так і не знайшлася. Потім санітари пішли собі геть і лишили мене самого. Одна сестричка, що пропрацювала тут років двадцять, завела мене до якоїсь кімнатини й загадала мені поголитися бритвою, чи то своєю, чи когось іншого, та оскільки дзеркала там не було, я добряче порізався. Раптом до нас долинув крик — то репетував професор. Він аж надривався криком: мовляв, чого це ми прийшли сюди голитися? Він пирскав гнівом, сварився, називаючи сорокарічну чи п’ятдесятирічну жінку «дівчиною», тоді осікся і довго стояв, витріщивши очі, не пішов, ні, він стояв і оговтувався! Ото було видовисько. Медсестра отетеріла, я витирав мило і кров. Жінка навіть не писнула, хоч могла б сказати на своє оправдання бодай кілька слів, розповісти про санітарів, але хіба можна щось перечити професорові? Боронь Боже.

Бувало, що й на моєму хуторі працювали люди, і я себе питаю, чим це закінчилося б для мене, якби я за якоїсь такої оказії напустився з криком на якого-небудь робітника. Ні, напевно, я не гримав би на нього, я пішов би далі, вдаючи, що нічого не помітив.

Одного ранку професор підійшов до мене й сказав: «Мабуть, Ви забулися, що все-таки носили окуляри, як жили в Гарданґері![19]» Либонь, він хотів цим продемонструвати перед персоналом, наскільки далеко просунувся в обстеженні мого психічного стану, ледве не до дитячих літ. Але мене так само страшенно стомили його розмови про мої окуляри, які не мали жодного значення з психічної точки зору. Я жив у Гарданґері в 1879 році, то було майже сімдесят років тому, цебто за часів моєї молодості. Якби я мав таке бажання, то міг би все йому гарненько пояснити: одного дня на хутір, де я мешкав, приїхав лікар, ішов дощ, той лікар був у чорному дощовику і з чорною парасолею і мав подвійне прізвище — Мортман-Гансен чи якесь таке. Оскільки найближчі аптеки і крамниці оптики містилися в Берґені, куди треба було добиратися цілий день, лікар возив із собою в ручній валізі найпотрібніші медикаменти та окуляри — так у мене в Гарданґері з’явилися окуляри!

Але ж, бачте, нам треба показати персоналові, як ми докопуємося до глибин людської психіки.

Мене викликали до професора. Гінець, що прийшов мені це повідомити, неспокійно переминався з ноги на ногу — йому нетерпілося негайно йти. Професор і його підлеглі зустріли мене в кабінеті. Мені вручили три листи, що їх я згадував у своєму листі до генерального прокурора від 23 липня 1946 року і про які я раніше вже сказав усе, що хотів. Тоді, очевидно, я зробив якийсь нетерплячий рух, оскільки професор раптом роздратовано сказав: «Ви не повинні гніватися, ніхто не бажає вам нічого лихого!» Це було сказано не котромусь із учнів перед катедрою, а старому чоловікові. Він мав би добре подумати, перш ніж казати ті слова: мовляв, ніхто не бажає вам нічого лихого, — коли насправді він не міг відповідати ні за кого іншого, крім себе. Тож я йому заперечив. Професор роздратовано підвівся. Без жодних передмов, не порадившися з підлеглими, він голосно спитав мене: «Ви позичали гроші у жінок?» (Саме про це було написано в анонімних листах.) Я, напевно, роззявив рота, і, напевно, став затинатися. За якоїсь попередньої зустрічі мені вже доводилося нагадувати професорові, що ми не самі, але цього разу я не нагадав, мабуть, не спромігся нічого сказати, тільки щось пробурмотів. Не пригадую, щоб коли-небудь у своєму житті я позичав гроші в жінок, але якщо й позичав, то, звичайно, вже все повіддавав. Однак навіщо мене про це питати? У тому грубому досьє, переданому до суду, професор намагався письмово згладити цей епізод. Тепер я його не впізнаю.

Але в нього була своя манера поведінки. Це все робилося задля персоналу. Мовляв, ось як професор Ланґфельдт говорить з безмовним старим чоловіком! Він знав, що підлеглі змовчать. Серед них було четверо лікарів і багато медсестер, — вони змовчать. У клініці вважалося, що персонал повинен «переймати досвід», професор був господарем, він міг удаватися до якої-завгодно манери поведінки, і її також повинні були переймати.

Що ж, облишмо його!

У тому всьому, що я описав, певно, зіграли свою роль певні обставини, властиві системі, які можуть виправдати професора. Мені не хочеться думати інакше. Можливо, це свідчило про те, як загалом нелегко велося цьому чоловікові, що був директором і господарем своєї клініки, власником готелю, де постійно перебували сотні хворих та пожильців і тьма-тьменна підпорядкованих йому штатних службовців. Напевно, від цього розхиталися б нерви в кожного другого університетського викладача. І я можу допустити, що для забезпечення послуху в цьому будинку на Віннерні, йому не обійтися без елементарної суворості й вимогливості, а часом, либонь, і «репету».

З іншого боку я міг би дорікнути професорові за його вчинки та прийняті ним рішення, в яких він особисто винен. Скажімо, за його вперті зусилля викликати мою дружину на обстеження і використовувати її пояснення проти мене, записувати її свідчення, а потім розсилати їх адвокатам і чиновникам різноманітних судових інстанцій. Такого професору Ланґфельдтові в жодному разі не можна вибачити. А от моїй дружині — ще й як можна. Вона кілька місяців провела у в’язниці на самоті, тоді перебувала тут, тож легко пояснити, наскільки вона була знервована, щоб наплести дурниць. Її слухачем був вельми відомий чоловік. Біля нього сиділа стенографістка й усе записувала.

Напевно, мені є на що нарікати. Професор не раз намагався витрусити з мене свідчення про мої «два шлюби». Однак я йому нічого не сказав. Востаннє він запитав мене про це письмово. У своїй короткій відповіді — також письмовій — я пояснив йому щодо свого шлюбу: та я помер би від жаху, коли б мене втягнули пліткувати за спиною в своєї дружини тепер, коли її взято під арешт так само, як і мене!

Хіба це не очевидні речі? Я не лише себе хотів захистити. Мені не хотілося оприлюднювати всього цього безглуздя.

Але професор не розгубився: за сприяння генерального прокурора він перевіз мою дружину з арендальської в’язниці до клініки на Віннерні, щоб її допитати. Результати того допиту містяться у грубому досьє, де з ними може ознайомитися хто завгодно і ціла громадськість.

Мені просто не клалося в голову, яким чином я попав на обстеження до психіатричної клініки. Професор Ланґфельдт мав змогу безцеремонно поводитися зі мною як заманеться, а забаганок у нього було достолиха.

Я певен: якби він заздалегідь обміркував усе, що збирався робити, то, мабуть, відмовився б від свого плану. Так, упродовж кількох місяців я уникав говорити про свою дружину та свій шлюб і, здається, мав неабияку рацію. А то чим би це все закінчилося? Невже лишилася б поза увагою хоч одна людина чи життя її родини — включно з професоровим? Як правило, після цього ображеними стають родичі, як правило, за все доводиться розплачуватися дітям, і, зрештою, як правило, існує певна межа, якої виховані люди ніколи не переступають.