Розділ «Том четвертий»

У ту ж мить, як залунали перші звуки тупоту й галасу, Петя, вдаривши свого коня і попустивши поводи, не слухаючи Денисова, який кричав на нього, помчав вперед. Петі здалося, що раптом зовсім, як серед дня, стало видно в ту хвилину, коли розітнувся постріл. Він підлетів до мосту. Попереду дорогою мчали козаки. На мосту він зітнувся з козаком, який відстав, і помчав далі. Спереду якісь люди — мабуть, то були французи, — бігли з правого боку дороги на лівий. Один упав у болото під ногами Петевого коня.

Біля однієї хати стовпилися козаки, щось роблячи. З середини натовпу пролунав страшний крик. Петя підлетів до цього натовпу, і перше, що він побачив, було бліде, з тремтячою нижньою щелепою обличчя француза, який тримався за ратище спрямованої на нього піки.

— Ура!.. Хлопці... наші... — прокричав Петя і, давши поводи гарячому коневі, помчав вулицею вперед.

Спереду чутно було постріли. Козаки, гусари і російські обшарпані полонені, біжачи з обох боків дороги, всі голосно й недоладно кричали щось. Бравий, без шапки, з червоним насупленим обличчям француз у синій шинелі відбивався багнетом від гусарів. Коли Петя підлетів, француз уже впав. Знову спізнився, майнуло у Петі в голові, і він помчав туди, де лунали часті постріли. Постріли чутно було з того подвір’я панського будинку, на якому він був вчора вночі з Долоховим. Французи засіли там за тином у густому, зарослому кущами саду і стріляли по козаках, що стовпилися біля воріт. Під’їжджаючи до воріт, Петя в пороховому диму побачив Долохова, який з блідим, зеленкуватим обличчям кричав щось солдатам. «В об’їзд! Піхоту почекать!» — кричав він у той час, як Петя під’їхав до нього.

— Почекать?.. Ураааа!.. — закричав Петя і, не гаючи жодної хвилини, помчав до того місця, звідки чутно було постріли і де густіший був пороховий дим. Пролунав залп, провищали і у щось шльопнули сліпі кулі. Козаки й Долохов влетіли слідом за Петею у ворота садиби. Французи в хиткому густому диму одні кидали зброю і вибігали з кущів назустріч козакам, другі бігли з гори до ставка. Петя мчав на своєму коні вздовж поміщицьким подвір’ям і, замість того, щоб тримати поводи, чудно і швидко махав обома руками і все далі й далі збивався з сідла на один бік. Кінь, налетівши на тліюче в ранішньому світлі багаття, уперся, і Петя важко впав на мокру землю. Козаки бачили, як швидко задригались його руки й ноги, хоч голова його не ворушилась. Куля пробила йому голову.

Переговоривши зі старшим французьким офіцером, який вийшов до нього з-за будинку з хусточкою на шпазі і заявив, що вони здаються, Долохов зліз з коня і підійшов до Петі, що лежав нерухомо, розкинувши руки.

— Готовий, — сказав він, насупившись, і пішов у ворота, назустріч Денисову, що їхав до нього.

— Убитий?! — скрикнув Денисов, побачивши ще здалеку те знайоме йому, безперечно мертве положення, в якому лежало тіло Петі.

— Готовий, — повторив Долохов, наче вимовляти це слово було йому приємно, і швидко пішов до полонених, яких оточили, спішившись, козаки. — Брати не будемо! — крикнув він Денисову.

Денисов не відповів; він під’їхав до Петі, зліз з коня і тремтячими руками повернув до себе забруднене кров’ю і болотом, уже поблідле Петеве обличчя.

«Я звик що-небудь солодке. Чудесний ізюм, беріть весь», — згадалось йому. І козаки здивовано оглянулись на звуки, схожі на собаче гавканні, з якими Денисов швидко одвернувся, підійшов до тину і схопився за нього.

Серед російських полонених, яких відбили Денисов і Долохов, був П’єр Безухов.

XII

Про ту партію полонених, в якій був П’єр, під час усього свого руху від Москви, не було від французького начальства ніякого нового розпорядження. Партія ця 22 жовтня була вже не з тими військами та обозами, з якими вона вийшла з Москви. Половину обозу з сухарями, що йшов за ними перші переходи, відбили козаки, друга половина поїхала вперед; піших кавалеристів, які йшли попереду, не було жодного більше; вони всі зникли. Артилерія, що перші переходи виднілася спереду, замінилась тепер величезними обозами маршала Жюно, якого конвоювали вестфальці. Позаду полонених їхав обоз кавалерійських речей.

Од Вязьми французькі війська, що перше ішли трьома колонами, тепер просувалися однією купою. Ті ознаки безладдя, які помітив П’єр на першому привалі по дорозі з Москви, тепер дійшли краю.

Шлях, яким вони просувалися, з обох боків був укладений мертвими кіньми; обірвані люди, відсталі від різних команд, безперестанку змінюючись, то приєднувались, то знову відставали від колони.

Кілька разів під час походу бували фальшиві тривоги, і солдати конвою піднімали рушниці, стріляли, тікали прожогом і чавили один одного, але потім знову збирались і лаяли один одного за даремний страх.

Ці троє зборищ, — кавалерійське депо, депо полонених та обоз Жюно, — йдучи разом, усе ще становили щось окреме і цільне, хоч і перше, і друге, і третє швидко тануло.

У депо, в якому було сто двадцять повозок спочатку, тепер залишилось не більше як шістдесят; решта були відбиті або кинуті. З обозу Жюно теж було залишено й відбито кілька повозок. Три повозки розграбували, наскочивши, відсталі солдати з корпусу Даву. З розмов німців П’єр чув, що до цього обозу ставили варту більшу, ніж до полонених, і що один з їх товаришів, солдат німець, був розстріляний з наказу самого маршала за те, що в солдата знайшли срібну ложку, яка належала маршалові.

А найбільше з цих трьох зборищ розтануло депо полонених. З трьохсот тридцяти чоловік, які вийшли з Москви, тепер залишалось менше ста. Полонені ще більше, ніж сідла кавалерійського депо і ніж обоз Жюно, обтяжували солдатів конвоїрів. Вони розуміли, що сідла та ложки Жюно могли на що-небудь здатися, але для чого було голодним і холодним солдатам стояти на варті і стерегти таких самих холодних і голодних росіян, які мерли і відставали по дорозі, яких наказано було пристрілювати, — це було не тільки незрозуміло, але й огидно. І конвойні, ніби боячись у тому сумному становищі, в якому вони самі перебували, піддатися почуттю жалості до полонених, що було в них, і тим погіршити своє становище, особливо похмуро й суворо обходилися з ними.