Розділ «Том четвертий»

Тихон був найкориснішою і найхоробрішою людиною в партії. Ніхто більше за нього не відкрив випадків нападу, ніхто більше за нього не побрав і не побив французів; і внаслідок цього він був блазнем усіх козаків, гусарів і сам охоче приймав цей чин. Тепер Денисов послав Тихона ще вночі у Шамшево для того, щоб узяти язика. Але, чи тому, що він не вдовольнився одним французом, чи тому, що проспав ніч, він вдень заліз у кущі, в саму середину французів і вони, як бачив з гори Денисов, викрили його.

VI

Поговоривши ще якийсь час з осавулом про завтрашній напад, який тепер, зваживши на близькість французів, Денисов, здавалось, остаточно вирішив, він повернув коня і поїхав назад.

— Ну, брат, тепер поїдемо обсушимось, — сказав він Петі.

Під’їжджаючи до лісової караулки, Денисов зупинився, вглядаючись у ліс. Лісом поміж деревами великими легкими кроками йшов на довгих ногах, метляючи довгими руками, чоловік у куртці, в личаках і в казанському капелюсі, з рушницею через плече і з сокирою за поясом. Побачивши Денисова, чоловік цеп поспішно шпурнув щось у кущ і, знявши з обвислими полями мокрого капелюха, підійшов до начальника. Це був Тихон. Покопирсане віспою та зморшками обличчя його з маленькими вузькими очима сяяло самовдоволеною веселістю. Він високо підвів голову і, наче стримуючись від сміху, втупив очі в Денисова.

— Ну, де пропадав? — спитав Денисов.

— Де пропадав? За французами ходив, — сміливо й поспішно відповів Тихон хрипким, але співучим басом.

— Чого ж ти вдень поліз? Тварюка! Ну що ж, не взяв?..

— Взяв то взяв, — сказав Тихон.

— Де ж він?

— Та я його взяв попервах на світанку ще, — говорив далі Тихон, переставляючи ширше пласкі вивернуті ноги в личаках, — й одвів до лісу. Бачу, нікудишній. Думаю, дай піду, іншого, акуратнішого якого візьму.

— Ач, шельма, так і є, — сказав Денисов до осавула. — Чому ж ти цього не привів?

— Та нащо ж його водити, — сердито й поспішно перебив Тихон, — негодящий. Хіба я не знаю, яких вам треба?

— Ото яка бестія!.. Ну?..

— Пішов за другим, — говорив далі Тихон, — підповз я таким манером у ліс та й ліг. — Тихон несподівано і гнучко ліг на черево, показуючи сценічно, як він це зробив. — Один і натрапив, — говорив він далі. — Я його таким манером і згріб. — Тихон швидко й легко схопився. — Ходімо, кажу, до полковника. Як загаласує! А їх тут четверо. Кинулись на мене зі шпажками. Я на них таким манером сокирою: що ви, мовляв, господь з вами, — вигукнув Тихон, розмахнувши руками і, грізно насупившись, випнув груди.

— То ж то ми з гори бачили, як ти дременув через калюжі он, — сказав осавул, звужуючи свої блискучі очі.

Петі дуже хотілось сміятися, але він бачив, що всі стримувалися від сміху. Він швидко переводив очі з Тихонового обличчя на обличчя осавула й Денисова, не розуміючи, що все це означає.

— Ти дурня не клей, — сказав Денисов, сердито покашлюючи. — Чому першого не привів?

Тихон став чухати однією рукою спину, другою голову, і раптом уся пика його розтяглася в осяйну дурну усмішку, відкривши недостачу зуба (за що його і прозвано Щербатим). Денисов усміхнувся, і Петя зайшовся веселим сміхом, до якого приєднався й сам Тихон.

— Та що, зовсім несправний, — сказав Тихон. — Одежинка поганенька на ньому, куди там його вести. Та й грубіян, ваше благородіє. Як же, каже, я сам анаральський син, не піду, каже.