Розділ «Том четвертий»

Полонені офіцери, випущені з інших бараків, були всі чужі, були значно краще одягнені, ніж П’єр, і дивились на нього, в його взутті, недовірливо і відчужено. Недалеко від П’єра йшов огрядний майор у казанському халаті, підперезаний рушником, з пухлим, жовтим, сердитим обличчям, який, видно, користувався загальною пошаною своїх товаришів полонених. Він одну руку з кисетом тримав за пазухою, другою спирався на цибух. Майор, пихкаючи і віддуваючись, буркотів і сердився на всіх за те, що, як йому здавалося, його штовхають і що всі квапляться, коли квапитись нема куди, всі з чогось дивуються, коли ні в чому нема нічого дивного. Другий, маленький худий офіцер, з усіма заговорював, роблячи припущення про те, куди їх ведуть тепер і чи далеко вони встигнуть пройти за сьогоднішній день. Чиновник у валянках і в комісаріатській формі забігав з різних боків і оглядав погорілу Москву, голосно повідомляючи про свої спостереження — що згоріло і яка була та чи ця, видна тепер, частина Москви. Третій офіцер, польського походження по акценту, сперечався з комісаріатським чиновником, доводячи йому, що він помиляється у визначенні кварталів Москви.

— Про що сперечаєтесь? — сердито казав майор. — Миколи чи Власа — все одно; бачите, все згоріло, ну й кінець... Чого штовхаєтесь, хіба дороги мало, — звернувся він сердито до того, що йшов позаду і зовсім не штовхав його.

— Ай, ай, ай, що наробили! — чутно було, проте, то з того, то з цього боку голоси полонених, які оглядали пожарище. — І Замоскворіччя он, і Зубово, та й у Кремлі... Дивіться, половини нема. Та я вам казав, що все Замоскворіччя, он так і є.

Ну, знаєте, що згоріло, про що ж балакати! — казав майор.

Проходячи через Хамовники (один з небагатьох вцілілих кварталів Москви) повз церкву, весь натовп полонених раптом потиснувся до одного боку, і почулись вигуки жаху та огиди.

— Ач, мерзотники! Ото нехристи! Та мертвий, мертвий і є... Вимазали чимсь.

П’єр теж підійшов до церкви, біля якої було те, що викликало вигуки, і невиразно побачив щось сперте на огорожу церкви. Зі слів товаришів, які бачили краще за нього, він взнав, що те щось було — труп людини, поставлений стійма біля огорожі і вимазаний на обличчі сажею.

— Marchez, sacée nom... Filez... trente mille diables...[401] — залунала лайка конвойних, і французькі солдати з новим озлобленням розігнали тесаками натовп полонених, що дивився на мертву людину.

XIV

Провулками Хамовників полонені йшли самі зі своїм конвоєм і з повозками та фурами, що належали конвойним і їхали позаду; але, вийшовши до провіантських магазинів, вони потрапили в середину величезного артилерійського обозу, який тісно просувався впереміж з приватними повозками.

Біля самого мосту всі зупинилися, чекаючи, щоб просунулись ті, що їхали попереду. З мосту полонені побачили, як спереду і ззаду нескінченними рядами рухались інші обози. Праворуч, там, де повертав Калузький шлях повз Нескучний, зникаючи вдалині, тяглися нескінченні лави військ і ряди обозів. Це були війська корпусу Богарне, що вийшли раніш за всіх; позаду, набережною і через Кам’яний міст, тяглися війська та обози Нея.

Війська Даву, до яких належали полонені, йшли через Кримський брід і вже частково входили в Калузьку вулицю. Але обози так розтяглися, що останні обози Богарне ще не вийшли з Москви в Калузьку вулицю, а голова військ Нея уже виходила з Великої Ординки.

Пройшовши Кримський брід, полонені просувалися по кілька кроків і зупинялись, і знову просувались, і з усіх боків екіпажі і люди дедалі більше стовплювались. Пройшовши більш як за годину ті кілька сот кроків, що відділяють міст від Калузької вулиці, і дійшовши до майдану, де сходяться Замоскворіцькі вулиці з Калузькою, полонені, стиснуті докупи, зупинились і кілька годин простояли на цьому перехресті. З усіх боків чутно було безугавний, як шум моря, гуркіт коліс, і тупіт ніг, і безперестанні сердиті вигуки та лайку. П’єр стояв притиснутий до стіни обгорілого будинку, слухаючи цей гамір, що зливався в його уяві із звуками барабана.

Кілька полонених офіцерів, щоб краще бачити, вилізли на стіну обгорілого будинку, біля якого стояв П’єр.

— Народу ж то! Якого народу!.. І на гарматах он навалили! Дивись: хутра... — говорили вони. — Ач, негідники, награбували... Он у того ззаду, на возі... Це ж з образа, їй-богу. Це німці, мабуть. І наш мужик, їй-богу!.. Ах, падлюки!.. Ач, нав’ючився як, насилу йде! От тобі й на, дрожку — і ту захопили!.. Ач, умостився на скринях он. Матінко!.. Побилися!..

— Так його по пиці, по пиці! Отак до вечора не дочекаємось. Дивись, дивіться... а це, певне, самого Наполеона. Бачиш, коні он які! у вензелях з короною. Це дім складаний. Загубив мішка, не бачить. Знову побилися... Жінка з дитям, і непогана. Ага, чом ні, так тебе і пропустять... Дивися, й кінця нема. Дівки російські, їй-бо, дівки! В колясках он як зручно вмостилися!

Знову хвиля загальної цікавості, як і коло церкви в Хамовниках, подала всіх полонених до дороги, і П’єр, завдяки своєму зросту, через голови інших побачив те, що викликало таку цікавість полонених. У трьох колясках, що просувалися серед зарядних ящиків, їхали, тісно сидячи одна на одній, виряджені, в яскравих кольорах, нарум’янені жінки і кричали щось пискливими голосами.

З тієї хвилини, як П’єр усвідомив появу таємничої сили, ніщо не здавалось йому чудним чи страшним: ні труп, вимазаний на забаву сажею, ні ці жінки, що поспішали кудись, ні згарища Москви. Все, що бачив тепер П’єр, не справляло на нього майже ніякого враження — наче душа його, готуючись до важкої боротьби, відмовлялася приймати враження, що могли ослабити її.

Поїзд жінок проїхав. За ним тяглися знову вози, солдати, фури, солдати, карети, солдати, ящики, солдати, зрідка жінки.

П’єр не бачив людей окремо, він бачив рух людей.