Розділ «Том четвертий»

— Charmant, charmant[325], — сказав князь Василь.

— C’est la route de Varsovie peut-être[326], — голосно й несподівано сказав князь Іполит. Усі оглянулись на нього, не розуміючи, що він хотів сказати цим. Князь Іполит теж з веселим подивом озирався круг себе. Він так само, як і інші, не розумів того, що означали ці його слова. Він під час своєї дипломатичної кар’єри не раз помічав, що таким чином сказані слова раптом виявлялись дуже дотепними, і він про всякий випадок сказав ці слова, перші, що спали йому на язик. «Може, вийде дуже гарно, — думав він, — а якщо не вийде, вони там зуміють це влаштувати». Справді, в той час, як запанувала незручна мовчанка, увійшла та недосить патріотична особа, яку чекала для навернення Анна Павлівна, і вона, усміхаючись і погрозивши пальцем Іполитові, запросила князя Василя до столу і, піднісши йому дві свічки й рукописа, попросила його почати. Усе замовкло.

— Найласкавіший государю-імператоре! — суворо виголосив князь Василь і оглянув публіку, наче питаючи, чи не має хто сказати чого-небудь проти цього. Але ніхто нічого не сказав. — «Першопрестольний град Москва, Новий Єрусалим приймає Христа свойого», — раптом наголосив він слово свойого, —«яко мати в обійми ревних синів своїх, і крізь виникаючу млу прозираючи блискучу славу твоєї держави, співає, сповнена захвату: „Осанна, благословен грядий!“» — Князь Василь плаксивим голосом промовив ці останні слова.

Білібін уважно розглядав свої нігті, і багато хто, видно, торопіли, ніби питаючи, чим же вони завинили? Анна Павлівна пошепки повторювала вже вперед, як бабуся молитву причастя: «Нехай зухвалий і нахабний Голіаф?..» — шепотіла вона.

Князь Василь читав далі:

— «Нехай зухвалий і нахабний Голіаф од меж Франції обносить на краях Росії смертоносні страхіття; лагідна віра, ця праща російського Давида, розтрощить враз голову кровожерної його гордині. Цей образ преподобного Сергія, древнього ревнителя про благо нашої вітчизни, приноситься вашій імператорській величності. Вболіваю, що кволі мої сили не дають мені змоги мати втіху з милого серцю лицезріння вашого. Теплі посилаю до небес молитви, хай всесильний звеличить рід правих і здійснить во благих бажання вашої величності».

— Quelle force! Quel style![327] — стали хвалити читця і автора. Запалені цією промовою, гості Анни Павлівни довго ще говорили про становище вітчизни і робили різні припущення про результат бою, що цими днями мав бути даний.

— Vous verrez[328], — сказала Анна Павлівна, — що завтра, в день народження государя, ми одержимо звістку. У мене є гарне передчуття.

II

Передчуття Анни Павлівни дійсно справдилося. На другий день під час молебства в палаці з нагоди дня народження государя, князя Болконського було викликано з церкви, і він одержав конверта від князя Кутузова. Це було донесення Кутузова, писане в день бою з Татаринової. Кутузов писав, що росіяни не відступили ні на крок, що французи втратили значно більше за нас, що він доносить поспіхом з поля бою, не встигнувши ще зібрати останніх відомостей. Отже, це була перемога. І відразу ж, не виходячи з храму, було складено творцеві подяку за його поміч і за перемогу.

Передчуття Анни Павлівни справдилось, і в місті цілий ранок панував радісно-святковий настрій. Усі визнавали перемогу цілковитою, і деякі вже говорили про полонення самого Наполеона, про скинення його і обрання нової глави для Франції.

Дуже трудно, щоб вдалині від справ і в умовах придворного життя події відбивались в усій їх повноті і силі. Мимоволі події загальні групуються біля якого-небудь окремого випадку. Так тепер головна радість придворних полягала так само в тому, що ми перемогли, як і в тому, що звістка про цю перемогу прийшла саме в день народження государя. Це було як щасний сюрприз. В повідомленні Кутузова сказано було також і про втрати росіян, і серед них названо було Тучкова, Багратіона, Кутайсова. І сумний бік події мимоволі в тутешньому петербурзькому світі теж згрупувався біля однієї події — смерті Кутайсова. Його всі знали, государ любив його, він був молодий і інтересний. Цього дня всі говорили зустрічаючись:

— Як дивно вийшло. Під час самого молебню. А яка втрата Кутайсов! Ах, який жаль!

— Що я вам казав про Кутузова? — говорив тепер князь Василь з гордістю пророка. — Я казав завжди, що лише він спроможний перемогти Наполеона.

Але на другий день не було звістки з армії, і загальний тон розмов став тривожним. Придворні страждали за страждання невідомості, в якій перебував государ.

— Яке становище государя! — говорили придворні і вже не вихваляли, як позавчора, а тепер осуджували Кутузова, який був причиною государевого неспокою. Князь Василь цього дня вже не хвалився більш своїм protégé Кутузовим, а дотримувався мовчання, коли йшлося про головнокомандуючого. Крім того, на вечір цього дня наче все збіглося для того, щоб ввергнути в тривогу та неспокій петербурзьких мешканців; приєдналася ще одна страшна новина: графиня Єлена Безухова нагло померла від тієї страшної хвороби, яку так приємно було вимовляти. Офіціально у великих товариствах усі говорили, що графиня Безухова померла від страшного припадку anginç pectorale[329], але в інтимних гуртках розповідали подробиці про те, як le medecin intime de la Reine d’Lspagne[330] приписав Елен невеликі дози якихось ліків, щоб вони певним чином подіяли; але як Елен, страждаючи від того, що старий граф підозрював її, і від того, що чоловік, якому вона писала (цей нещасний, розпутний П’єр), не відповідав їй, раптом прийняла величезну дозу виписаних їй ліків і померла в муках раніше, ніж могли надати допомогу. Розповідали, що князь Василь і старий граф взялись були за італійця; але італієць показав такі записки від нещасної небіжки, що його зразу ж відпустили.

Загальна розмова зосередилась біля трьох сумних подій: государевої необізнаності, загибелі Кутайсова та смерті Елен.

На третій день після донесення Кутузова до Петербурга приїхав поміщик з Москви і по всьому місту поширилася звістка про те, що Москву здано французам. Це був жах! Яке було становище государя! Кутузов був зрадник, і князь Василь під час visites de condoléance[331], які йому робили з приводу смерті його дочки, говорив про Кутузова, якого перше вихваляв (йому прощенно було в печалі забути те, що він говорив раніш), говорив, що не можна було сподіватися нічого іншого від сліпого й розпутного старика.

— Я дивуюсь тільки, як можна було доручити такій людині долю Росії.

Поки звістка ця була ще не офіціальна, щодо неї можна було ще мати сумнів, але на другий день прийшло від графа Растопчина таке донесення: