Розділ «Том третій»

— То ви думаєте, що завтрашній бій буде виграно? — спитав П’єр.

— Так, так, — неуважно сказав князь Андрій. — Одно, що я зробив би, якби мав владу, — почав він знову, — не брав би полонених. Що таке полонені? Це рицарство. Французи розорили мій дім і йдуть розоряти Москву, образили і ображають мене кожної секунди. Вони вороги мої, вони всі злочинці, як на моє розуміння. І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати. Коли вони вороги мої, то не можуть бути друзями, хоч би як вони там розмовляли в Тільзіті.

— Це правда, — промовив П’єр, блискучими очима дивлячись на князя Андрія, — я цілком, цілком погоджуюся з вами.

Те питання, що з Можайської гори цілий цей день турбувало П’єра, тепер здалося йому зовсім ясним і цілком розв’язаним. Він зрозумів тепер увесь смисл і все значення цієї війни і завтрашнього бою. Все, що він бачив цього дня, всі значущі, суворі вирази облич, які він мигцем бачив, освітились для нього новим світлом. Він зрозумів ту приховану (latente), як говориться у фізиці, теплоту патріотизму, яка була в усіх тих людях, що він бачив, і яка пояснювала йому те, чому всі ці люди спокійно і ніби легковажно готувались до смерті.

— Не брати полонених, — говорив далі князь Андрій. — Це одно змінило б всю війну і зробило б її менш жорстокою. А то ми грались у війну, — ось що погано, ми великодушничаємо і таке інше. Це великодушничання і чутливість — щось схоже на великодушність і чутливість панії, якій стає млосно, коли вона бачить, як убивають теля; вона така добра, що не може бачити крові, але вона залюбки їсть це теля під соусом. Нам говорять про права війни, про рицарство, про парламентерство, що треба щадити нещасних і таке інше. Все дурниці. Я бачив у 1805 році рицарство, парламентерство: нас обдурили, ми обдурили. Грабують чужі домівки, пускають фальшиві асигнації... та найгірше — убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни та про великодушність до ворогів. Не брати полонених, а вбивати і йти на смерть! Хто дійшов, до цього так, як я, такими самими стражданнями...

Князь Андрій, який думав, що йому однаково, візьмуть, чи не візьмуть Москву так, як узяли Смоленськ, зненацька зупинився в своїй промові від несподіваної спазми, що схопила його за горло. Він пройшовся кілька разів мовчки, але очі в нього гарячково блищали і губа тремтіла, коли він знову заговорив.

— Якби не було великодушничання на війні, то ми йшли б лише тоді, коли варто було іти на певну смерть, як тепер. Тоді не було б війни за те, що Павло Іванович образив Михайла Івановича. А коли війна, як тепер, то війна. І тоді інтенсивність військ була б не така, як тепер. Тоді б усі ці вестфальці та гессенці, яких веде Наполеон, не пішли б за ним у Росію, і ми б не ходили битися в Австрію та Пруссію, самі не знаючи чого. Війна не люб’язність, а найгидкіша справа в житті, і треба розуміти це, а не гратись у війну. Треба приймати суворо і серйозно цю страшну неминучість. Усе в цьому: відкинути брехню, і — війна то війна, а не іграшки. А то війна — це улюблена забава бездіяльних і легковажних людей... Військовий стан найпочесніший. А що таке війна, чого треба для успіху в воєнній справі, які звичаї військового товариства? Мета війни — убивство, знаряддя війни — шпигунство, зрада і заохочення її, розорення жителів, пограбування їх або крадіжки для постачання армії; обман і брехня під назвою воєнних хитрощів; звичаї військового стану — відсутність свободи, тобто дисципліна, неробство, неуцтво, жорстокість, розпуста, пияцтво. І незважаючи на те — це найвищий стан, який поважають усі. Всі царі, крім китайського, ходять у військовому мундирі, і тому, хто більше вбив народу, дають більшу нагороду... Зійдуться, як завтра, на вбивство один одного, переб’ють, перекалічать десятки тисяч людей, а потім правитимуть подячні молебні за те, що побили багато людей (кількість яких ще прибільшують) і проголошуватимуть перемогу, вважаючи, що чим більше побито людей, тим більша заслуга. Як бог звідти дивиться і слухає їх! — тонким, пискливим голосом прокричав князь Андрій. — Ах, друже мій, останнім часом мені стало тяжко жити. Я бачу, що став розуміти занадто багато. А не годиться людині куштувати від дерева пізнання добра і зла... Ну, та не надовго! — додав він. — Однак, ти спиш, та й мені пора, їдь у Горки, — раптом сказав князь Андрій.

— О ні! — відповів П’єр, злякано-співчутливими очима дивлячись на князя Андрія.

— Їдь, їдь: перед боєм треба виспатися, — повторив князь Андрій. Він швидко підійшов до П’єра, обійняв його і поцілував. — Прощай, іди, — вигукнув він. — Чи побачимось, чи.... — і він, поспішно повернувшись, пішов до клуні.

Було вже темно, і П’єр не міг розібрати того виразу, що був на обличчі у князя Андрій: був він злобний чи ніжний.

П’єр постояв якийсь час мовчки, роздумуючи, піти за ним чи їхати додому. «Ні, йому не треба! — вирішив сам собі П’єр, — і я знаю, що це наше останнє побачення». Він важко зітхнув і поїхав назад у Горки.

Князь Андрій, повернувшись до клуні, ліг на килим, але не міг заснути.

Він заплющив очі. Одні образи змінювались другими. На одному він довго, радісно зупинився. Він виразно згадав один вечір у Петербурзі. Наташа із збудженим, схвильованим обличчям розповідала йому, як вона минулого літа, ходячи по гриби, заблудилася у великому лісі. Вона безладно описувала йому і лісову глушину, і свої почуття, і розмови з пасічником, якого вона зустріла, і, раз у раз перериваючи свою розповідь, казала: «Ні, не можу, я не так розповідаю; ви не розумієте», хоч князь Андрій заспокоював її, кажучи, що він розуміє, і справді розумів усе, що вона хотіла сказати. Наташа була незадоволена зі своїх слів, вона почувала, що не виходило те пристрасно-поетичне відчуття, яке вона спізнала того дня і яке вона хотіла виявити назовні. «Він такий хороший був, цей старий, і темно так у лісі... і такі добрі в нього... ні, я не можу розповісти», — казала вона, червоніючи і хвилюючись. Князь Андрій усміхнувся тепер тією ж радісною усмішкою, якою він усміхався тоді, дивлячись їй в очі. «Я розумів її, — думав князь Андрій. — Не тільки розумів, а цю ось душевну силу, цю щирість, цю відкритість душевну, цю ось душу її, яку наче зв’язувало тіло, цю ось душу я і любив у ній... так сильно, так щасливо любив... — І раптом він згадав про те, чим кінчилась його любов. — Йому нічого цього не треба було. Він нічого цього не бачив і не розумів. Він бачив у ній гарненьку і свіженьку дівчинку, якої він не удостоїв тою, щоб зв’язати з нею свою долю. А я?.. І досі він живий і веселий».

Князь Андрій, наче хтось упік його, схопився і став знову ходити перед клунею.

XXVI

25 серпня, напередодні Бородінського бою, префект палацу імператора французів m-r de Beausset[114] і полковник Fabvier[115] приїхали, перший з Парижа, другий з Мадріда, до імператора Наполеона в його стоянку біля Валуєва.

Переодягнувшись у придворний мундир, m-r de Beausset наказав нести поперед себе посилку, яку він привіз імператорові, і ввійшов у перший відділ Наполеонового намету, де, перемовляючись з ад’ютантами Наполеона, що оточували його, взявся до розкупорювання ящика.

Fabvier, не входячи до намету, зупинився, розговорившись зі знайомими генералами біля входу в нього.

Імператор Наполеон ще не виходив зі своєї спальні і закінчував свій туалет. Він, пофиркуючи і покректуючи, повертався то гладкою спиною, то оброслими жирними грудьми під щітку, якою камердинер розтирав його тіло. Другий камердинер, притримуючи пальцем пляшечку, бризкав одеколоном на виплекане тіло імператора з таким виразом, який говорив, що лише він може знати, скільки і куди треба бризнути одеколону. Коротке волосся в Наполеона було мокре і скуйовджене над лобом. Але обличчя його, хоч опухле і жовте, виявляло фізичну приємність: «Allez ferme, allez toujours...»[116]  — примовляв він, щулячись і покректуючи, до камердинера, що розтирав його. Ад’ютант, увійшовши до спальні, щоб доповісти імператорові про те, скільки було в учорашньому бою взято полонених, і передавши все, що треба було, стояв біля дверей, чекаючи дозволу піти Наполеон, скривившись, глянув спідлоба на ад’ютанта.

— Point de prisonniers, — повторив він ад’ютантові слова. — Ilse font démolir. Tant pis pour l’armée russe, — сказав він. — Allez toujours, allez ferme[117], — промовив він, згорблюючись і підставляючи свої гладкі плечі.