Розділ «Том третій»

Імператор перебуває при армії, щоб підносити її дух, а присутність його і незнання, на що зважитись, і величезна кількість порадників та планів знищують енергію дій 1-ї армії, і армія відступає.

У Дрісському таборі є намір зупинитися; але несподівано Паулучі, пнучись у головнокомандуючі, своєю енергією впливає на Олександра, і весь план Пфуля покидається, і вся справа доручається Барклаю. Але через те, що Барклай не викликає довіри, владу його обмежують.

Армії роздрібнено, нема єдності начальства, Барклай не популярний; але з цієї плутанини, роздрібнення й непопулярності німця-головнокомандуючого, з одного боку, випливає нерішучість і уникання бою (від якого не можна було б стриматися, якби армії були разом і якби не Барклай був начальником), З другого боку — все більше й більше обурення проти німців і збудження патріотичного духу.

Нарешті государ їде з армії, і як єдиний і найзручніший привід для його від’їзду обирається думка, що йому треба піднести дух народу в столицях, щоб викликати народну війну. І ця государева поїздка в Москву потроює сили російського війська.

Государ їде з армії для того, щоб не зв’язувати єдності влади головнокомандуючого, і сподівається, що буде вжито рішучіших заходів; але становище начальства армій ще більш плутається і слабшає. Бенігсен, великий князь та рій генерал-ад’ютантів залишаються при армії для того, щоб стежити за діями головнокомандуючого і збуджувати в ньому енергію, і Барклай, ще менш почуваючи себе вільним перед очима всіх цих очей государевих, робиться ще обережнішим перед рішучими діями і уникає битви.

Барклай стоїть за обережність. Цесаревич натякає на зраду і вимагає генеральної битви. Любомирський, Браницький, Влоцький і тому подібні так роздувають увесь цей галас, що Барклай, Під приводом доставлення паперів государеві, відсилає поляків генерал-ад’ютантів до Петербурга і входить у відкриту боротьбу з Бенігсеном та великим князем.

У Смоленську нарешті, хоч як не бажав того Багратіон, з’єднуються армії.

Багратіон у кареті під’їжджає до будинку, який займає Барклай. Барклай надіває шарфа, виходить назустріч і рапортує старшому чином Багратіону. Багратіон, у боротьбі великодушності, незважаючи на старшинство чина, підкоряється Барклаю; але, підкорившись, ще менше погоджується з ним. Багратіон особисто, з наказу государя, доносить йому. Він пише Аракчеєву: «Воля государя мого, я ніяк разом з міністром (Барклаєм) не можу. Ради бога, пошліть мене куди-небудь, хоч полком командувати, а тут бути не можу; і вся головна квартира німцями наповнена, так що росіянинові жити неможливо, і толку ніякого нема. Я думав, істинно служу государеві і вітчизні, а насправді виходить, що я служу Барклаю. Признаюсь, не хочу». Рій Браницьких, Вінцінгероде і тому подібних ще більш отруює стосунки між головнокомандуючими, і виходить ще менше єдності. Збираються атакувати французів перед Смоленськом. Посилається генерал для огляду позиції. Генерал цей, ненавидячи Барклая, їде до приятеля, корпусного командира, і, просидівши в нього день, повертається до Барклая і осуджує за всіма пунктами майбутнє поле бою, якого він не бачив.

Поки точаться суперечки та інтриги про майбутнє поле бою, поки ми відшукували французів, помиляючись у їх місці перебування, французи натикаються на дивізію Невєровського і підходять до самих стін Смоленська.

Треба прийняти несподіваний бій у Смоленську, щоб врятувати свої сполучення. Бій дається. Вбиваються тисячі з того і з цього боку.

Смоленськ покидається всупереч волі государя і всього народу. Але Смоленськ спалило само населення, обдурене своїм губернатором, і розорені жителі, показуючи приклад іншим росіянам, їдуть у Москву, думаючи лише про свої втрати і розпалюючи ненависть до ворога. Наполеон іде далі, ми відступаємо, і досягається те саме, що повинно було перемогти Наполеоне.

II

Другого дня по від’їзді сина князь Микола Андрійович покликав до себе княжну Марію.

— Ну що, задоволена тепер? — сказав він до неї, — посварила з сином! Задоволена? Тобі тільки й треба було! Задоволена?.. Мені від цього боляче, боляче. Я Старий і кволий, і тобі цього хотілося. Ну, радій, радій... — І після цього княжна Марія протягом тижня не бачила свого батька. Він був хворий і не виходив з кабінету.

На свій подив, княжна Марія помітила, що за цей час недуги старий князь так само не допускав до себе й m-lle Bourienne. Лише Тихон доглядав його.

Через тиждень князь вийшов і почав знову попереднє життя, особливо діяльно займаючись будовами та садами і припинивши всі попередні взаємини з m-lle Bourienne. Вигляд його і холодний тон з княжною Марією наче говорили їй: «Ось бачиш, ти видумала на мене, набрехала князеві Андрію про взаємини мої з цією француженкою і посварила мене з ним; а ти бачиш, що мені не треба ні тебе, ні француженки».

Одну половину дня княжна Марія проводила в Миколеньки, стежачи за його уроками, сама давала йому уроки російської мови та музики і розмовляла з Десалем; другу частину дня вона проводила з книгами, із старою нянею і з божими людьми, які інколи з чорного ганку приходили до неї.

Про війну княжна Марія думала так, як думають про війну жінки. Вона боялася за брата, який був там, жахалася, не розуміючи її, перед людською жорстокістю, що змушувала їх убивати один одного; але не розуміла значення цієї війни, що здавалась їй такою самою, як і всі попередні війни. Вона не розуміла значення цієї війни, незважаючи на те, що Десаль, її повсякчасний співрозмовник, пристрасно цікавлячись перебігом війни, намагався розтлумачити їй свої міркування, і незважаючи на те, що божі люди, приходячи до неї, всі по-своєму з жахом передавали народні чутки про нашестя антихриста, і незважаючи на те, що Жюлі, тепер княгиня Друбецька, знову поновивши листування з нею, писала їй з Москви патріотичні листи.

«Я вам пишу по-російському, мій добрий друже, — писала Жюлі, — бо я маю ненависть до всіх французів, так само, як і до мови їхньої, якої я не можу чути розмовляти... Ми в Москві всі захоплені через ентузіазм до нашого гаряче любимого імператора.

Сердешний чоловік мій переносить працю й голод у жидівських корчмах; але новини, які я маю, ще більш запалюють мене.