Розділ «Том третій»

Посеред цього нового оповідання П’єра покликали до головнокомандуючого.

П’єр увійшов до кабінету графа Растопчина. Саме в ту хвилину Растопчин, скривившись, потирав лоба й очі рукою. Невисокий чоловік щось говорив і, тільки-но увійшов П’єр, замовк і вийшов.

— А! здрастуйте, воїне великий, — сказав Растопчин, як тільки вийшов той чоловік. — Чули про ваші prouesses![198] Але не в тому річ. Mon cher, entrenous[199], ви масон? — промовив граф Растопчин суворим тоном, наче було щось погане в цьому, але таке, що він мав намір простити. П’єр мовчав. — Mon cher, je suis bien informé[200], та я знаю, що є масони і масони, і сподіваюсь, що ви не належите до тих, які, нібито рятуючи рід людський, хочуть погубити Росію.

— Так, я масон, — відповів П’єр.

— Так от бачите, мій дорогий. Вам, я думаю, відомо, що панів Сперанського і Магніцького відправлено куди слід; те саме зроблено з паном Ключаровим, те саме і з іншими, які, нібито споруджуючи храм Соломонів, намагались знищити храм своєї батьківщини. Ви розумієте, що на це є причини і що я не міг би заслати тутешнього пошт-директора, коли б він не був шкідливою людиною. Тепер мені відомо, що ви надіслали йому свій екіпаж для виїзду з міста і навіть що ви прийняли від нього папери на зберігання. Я вас люблю і не бажаю вам зла, і як ви вдвічі молодші за мене, то я, як батько, раджу вам припинити усякі стосунки з такими людьми і самому виїжджати звідси якнайскоріше.

— Але в чому ж, графе, вина Ключарова? — спитав П’єр.

— Це моє діло знати і не ваше мене питати, — крикнув Растопчин.

— Коли його обвинувачують у тому, що він розповсюджував прокламації Наполеона, то це ж не доведено, — сказав П’єр (не дивлячись на Растопчина), — і Верещагіна...

— Nous у voilà[201], — раптом насупившись, перебиваючи П’єра, ще голосніше крикнув Растопчин. — Верещагін зрадник і запроданець, який дістане заслужену кару, — сказав Растопчин з тим запалом злості, з яким говорять люди, згадуючи образу. — Але я кликав вас не для того, щоб обговорювати мої справи, а для того, щоб дати вам пораду чи наказ, коли ви цього хочете. Прошу вас припинити стосунки з такими Панами, як Ключаров, і їхати звідси. А я дурощі виб’ю, хоч у кому б вони були. — І очевидно схаменувшись, що він наче кричить на Безухова, який ще ні в чому не винен, він додав, по-дружньому взявши за руку П’єра: — Nous sommes à la veille d’un désastre publique, et je n’ai pas le temps de dire des gentillesses à tous ceux qui ont affaire à moi. Голова іноді йде обертом! — Eh bien, mon cher, qu’est ce que vous faites, vous personnellement?[202]

— Mais rien[203], — відповів П’єр, все ще не зводячи очей і не змінюючи виразу задуми на обличчі.

Граф насупився.

— Un conseil d’ami, mon cher. Décampez et au plutôt, c’est tout ce que je vous dis. A bon entendeur salut![204] Прощайте, дорогий мій. Між іншим, — прокричав він П’єру з дверей, — чи правда, що графиня потрапила до лапок des saints pères de la Sociétè de Jésus?[205]

П’єр нічого не відповів і, насуплений і сердитий, яким його ніколи не бачили, вийшов від Растопчина.

Коли він приїхав додому, вже смеркало. Чоловік вісім різних людей побувало у нього цього вечора. Секретар комітету, полковник його батальйону, управитель, дворецький та різні прохачі. У всіх були справи до П’єра, які він повинен був вирішити. П’єр нічого не розумів, не цікавився цими справами і давав на всі запитання лише такі відповіді, які б звільнили його від цих людей. Нарешті, зоставшись сам один, він розпечатав і прочитав листа від дружини.

«Вони — солдати на батареї, князя Андрія вбито... старий... Простота є покора богові. Страждати треба... значення всього... вирішати трефа... дружина йде заміж... Забути і зрозуміти треба...» І він, підійшовши до ліжка, не роздягаючись, повалився на нього і відразу ж заснув.

Коли він прокинувся другого дня вранці, дворецький прийшов повідомити, що від графа Растопчина прийшов посланець — поліцейський чиновник — довідатись, чи вже поїхав, чи виїжджає граф Безухов.

Чоловік з десять різних людей, що мали справу до П’єра, чекали на нього у вітальні. П’єр квапливо одягнувся і, замість того, щоб іти до тих, які чекали його, пішов на чорний ганок і звідти вийшов у ворота.

З того часу і до кінця московського розорення ніхто з домашніх Безухова, незважаючи на всі розшуки, не бачив більш П’єра і не знав, де він перебуває.

XII

Ростови до 1 вересня, тобто до передодня вступу ворога в Москву, були в місті.