Анатоль вийшов з кімнати і за кілька хвилин повернувся в підперезаній дрібним поясом шубці та в соболевій хвацько надітій набакир шапці, яка дуже пасувала до його красивого обличчя. Подивившись у дзеркало і в тій самій позі, яку він прибрав перед дзеркалом, ставши перед Долоховим, він узяв склянку вина.
— Ну, Федю, прощавай, спасибі за все, прощавай, — сказав Анатоль. — Ну, товариші, друзі…— він задумався… — молодості… моєї, прощавайте, — звернувся він до Макаріна й інших.
Незважаючи на те, що всі вони їхали з ним, Анатоль, очевидно, хотів зробити щось зворушливе і урочисте з цього звернення до товаришів. Він говорив повільно й голосно і, виставивши груди, похитував однією ногою.
— Усі візьміть склянки, і ти, Балага. Ну, товариші, друзі молодості моєї, погуляли ми, пожили, погуляли. Га? Тепер, коли побачимось? За кордон виїду. Пожили, прощавай, хлопці. За здоров'я! Ура!.. — сказав він, випив свою склянку і брязнув нею об землю.
— Бувай здоровий! — сказав Балага, теж випивши свою склянку і витираючись хусточкою. Макарін зі слізьми на очах обнімав Анатоля.
— Ех, князю, уже ж як мені сумно з тобою розстатися, — промовив він.
— Їхати, їхати, — вигукнув Анатоль.
Балага рушив з кімнати.
— Ні, стривай, — сказав Анатоль. — Зачини двері, сісти треба. Ось так. — Зачинили двері, і всі сіли.
— Ну, тепер марш, хлопці! — сказав Анатоль, встаючи.
Лакей Joseph подав Анатолеві сумку та шаблю, і всі вийшли до передпокою.
— А шуба де? — спитав Долохов. — Гей, Ігнатка! Піди до Мотрони Матвіївни, скажи, хай дасть шубу, салоп соболевий. Я чув, як викрадають, — сказав Долохов, підморгнувши. — Адже вона вихопиться ні жива ні мертва, в чому вдома сиділа; тільки загаєшся — тут і сльози, і татусь, і матуся, і зараз вона змерзла, і назад, — а ти в шубу приймай одразу й неси в сани.
Лакей приніс жіночий лисячий салоп.
— Дурню, я тобі сказав соболевий. Гей, Мотронько, соболевий! — крикнув він так, що далеко по кімнатах залунав його голос.
Вродлива, худа і бліда циганка з блискучими чорними очима і з чорним кучерявим, сизого вилиску волоссям, у червоній шалі вибігла з соболевим салопом на руці.
— Що ж, мені не жаль, ти візьми, — сказала вона, очевидно торопіючи перед своїм паном і жаліючи салопа.
Долохов, не відповідаючи їй, узяв шубу, накинув її на Мотроньку і закутав її.
— Ось так, — сказав Долохов. — І потім ось так, — і він підняв їй коло голови коміра, залишаючи його трохи відкритим лише перед обличчям. — Потім ось так, бачиш? — І він прихилив Анатолеву голову до залишеного отвору, з якого видно було блискучу усмішку Мотроньки.
— Ну, прощавай, Мотронько, — сказав Анатоль, цілуючи її. — Ех, кінчилася моя гульня тут! Степці кланяйся. Ну, прощавай! Прощавай, Мотронько; ти мені побажай щастя.
— Ну, дай же вам боже, князю, щастя великого, — сказала Мотронька зі своїм циганським акцентом.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Війна і мир. Том 1-2.» автора Толстой Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том другий“ на сторінці 137. Приємного читання.