Розділ «Том другий»

— Соню, не може бути сумніву щодо нього, не може, не може, ти розумієш? — прокричала вона.

— А любить він тебе?

— Чи любить? — повторила Наташа, з жалем усміхаючись на нетямущість своєї подруги. — Адже ти прочитала листа, ти бачила його?

— А якщо він неблагородна людина?

— Він!.. неблагородна людина? Якби ти знала! — сказала Наташа.

— Коли він благородна людина, то він або повинен сказати про свій намір, або перестати бачитися з тобою; і якщо ти не хочеш цього зробити, то я зроблю це, я напишу йому, я скажу папа, — рішуче сказала Соня.

— Та я жити не можу без нього! — крикнула Наташа.

— Наташо, я не розумію тебе. І що ти говориш! Згадай про батька, про Nicolas.

— Мені нікого не треба, я нікого не люблю, крім нього. Як ти смієш казати, що він неблагородний? Ти хіба не знаєш, що я його люблю? — кричала Наташа. — Соню, іди звідси, я не хочу з тобою сваритися, іди, ради бога, іди: ти бачиш, як я мучуся! — сердито кричала Наташа, стримано-роздратованим і розпачливим голосом. Соня розридалась і вибігла з кімнати.

Наташа підійшла до стола і, не думавши ні хвилини, написала ту відповідь княжнї Марії, якої вона не могла написати цілий ранок. В листі цьому вона коротко писала княжні Марії, що всі непорозуміння їхні кінчилися, що, користуючись великодушністю князя Андрія, який, виїжджаючи, дав їй волю, вона просить її забути все і простити їй, коли вона перед нею винна, але що вона не може бути його дружиною. Все це їй здавалося таким легким, простим і ясним в цю хвилину.

У п'ятницю Ростови мали їхати в село, а граф у середу поїхав з покупцем у свою підмосковну.

У день від'їзду графа Соня і Наташа були запрошені на великий обід до Курагіних, і Марія Дмитрівна повезла їх. На цьому обіді Наташа знову зустрілась з Анатолем, і Соня помітила, що Наташа говорила з ним про щось, пильнуючи, щоб ніхто не чув, і під час обіду була ще більш схвильована, ніж перше. Коли вони повернулись додому, Наташа почала перша з Сонею ту розмову, якої чекала її подруга.

— Ось ти, Соню, казала усякі дурниці про нього, — почала Наташа лагідним голосом, тим голосом, яким говорять діти, коли хочуть, щоб їх похвалили. — Ми порозумілись з ним сьогодні.

— Ну, що ж, що? Ну, що ж він сказав? Наташо, яка я рада, що ти не сердишся на мене. Говори мені все, всю правду. Що ж він сказав?

Наташа задумалась.

— Ах, Соню, якби ти знала його так, як я! Він сказав… Він питав мене про те, як я обіцяла Волконському. Він зрадів, що від мене залежить відмовити йому.

Соня сумно зітхнула.

— Але ж ти не відмовила Волконському? — сказала вона.

— А може, я й відмовила! Може, з Волконським усе кінчено. Чому ти думаєш про мене так погано?

— Я нічого не думаю, я тільки не розумію цього…