Розділ «Том перший»

— Продай матінку, — наголошуючи останній склад, казав другий солдат, звертаючись до німця, який, опустивши очі, сердито і злякано йшов Широким кроком.

— Ач убралася як! То ж бо то чорти!

— От би тобі до них стояти, Федотов!

— Бачили, брат!

— Куди ви? — питав піхотний офіцер, що їв яблуко, теж яапівусміхаючись і дивлячись на вродливу дівчину.

Німець, заплющивши очі, показував, що не розуміє.

— Хочеш, візьми собі, — казав офіцер, даючи дівчині яблуко.

Дівчина усміхнулась і взяла. Несвицький, як і всі, хто був на мосту, не зводив очей з жінок, поки вони не проїхали. Коли вони проїхали, знову йшли такі ж солдати, з такими ж розмовами, і, нарешті, всі зупинилися. Як це часто буває, на виїзді мосту зам'ялись коні в ротній повозці, і весь натовп мусив чекати.

— І чого стають? Порядку нема! — говорили солдати. — Куди преш? Чорт! Нема того, щоб почекати. Гірше буде, як він міст підпалить. Ач, і офіцера он приперли, — говорили, зупинившись, з різних боків юрми, оглядаючи одні одних, і все тиснулися вперед до виходу.

Оглянувшись під міст, на води Енсу, Несвицький раптом почув ще новий для нього звук… щось велике швидко наближалося і ляснуло в воду.

— Ач, куди сягає! — суворо сказав, оглядаючись, на звук, один з ближчих солдатів.

— Підбадьорює, щоб швидше проходили, — сказав другий неспокійно.

Натовп знову рушив. Несвицький зрозумів, що це було ядро.

— Гей, козаче, давай коня! — сказав він. — Ну, ви! Поступись, розступися! дорогу!

Він насилу добрався до коня. Не перестаючи вигукувати, він рушив уперед. Солдати потиснулися, щоб дати йому дорогу, але знову наперли на нього так, що придушили йому ногу, і найближчі не були винні, бо їх душили ще дужче.

— Несвицький! Несвицький! Ти, пика! — почувся в цей час ззаду хрипкий голос.

Несвицький оглянувся й побачив за п'ятнадцять кроків відділеного від нього живою текучою масою піхоти червоного, чорного, кошлатого, з кашкетом на потилиці і у хвацько накинутому на плече ментику Ваську Денисова.

— Скажи ти їм, чортам, дияволам, дати дорогу, — кричав Денисов, видно перебуваючи в припадку завзяття, блискаючи й поводячи своїми очима, чорними, як вугіль, з запаленими білками і махаючи невийнятою з піхов шаблею, яку він тримав такою ж червоною, як і обличчя, голою маленькою рукою.

— Е! Васю! — відповів радісно Несвицький. — Та ти що?

— Ескадронові пройти не можна, — кричав Васька Денисов, злісно відкриваючи білі зуби, шпорячи свого красивого вороного Бедуїна; той, стрижучи вухами від багнетів, на які він наражався, пирхаючи, бризкаючи круг себе піною з мундштука, дзенькаючи, бив копитами об дошки мосту і, здавалось, ладен був перестрибнути через поручні мосту, якби йому дозволив їздець.