— А, Бондаренко, друже милий, — промовив він до гусара, який кинувся прожогом до його коня. — Виводи, голубе, — сказав він з тією братською веселою ніжністю, з якою обходяться з усіма хороші молоді люди, коли вони щасливі.
— Слухаю, ваше сіятельство, — відповів хохол, весело струшуючи головою.
— Гляди ж, виводи добре!
Другий гусар кинувся теж до коня, але Бондаренко вже перекинув поводи трензеля. Видно було, що юнкер добре давав на горілку і що прислужитись йому було вигідно. Ростов погладив коня по шиї, потім по крупу й зупинився на ганку.
«Хороше! Такий буде кінь!» — сказав він сам до себе і, усміхаючись і притримуючи шаблю, збіг на ганок, подзенькуючи острогами. Господар-німець, у фуфайці і в ковпаку, з вилами, якими він вичищав гній, виглянув з коровні. Обличчя в німця раптом просвітліло, як тільки він побачив Ростова. Він весело усміхнувся й підморгнув: «Schôn, gut Morgen! Schôn, gut Morgen!»[253] — повторював він, видно, маючи задоволення у вітанні молодика.
— Schon fleissig![254] — сказав Ростов усе з тією ж радісною братською усмішкою, що не сходила з його збудженого обличчя. — Hoch Oestreicher! Hoch Russen! Kaiser Alexander hochl[255] — звернувся він до німця, повторюючи слова, які часто казав німець-господар.
Німець засміявся, вийшов зовсім з дверей коровні, зірвав ковпак і, махнувши ним над головою, вигукнув:
— Und die ganze Welt hoch![256]
Ростов сам махнув кашкетом над головою так само, як німець і, сміючись, крикнув: «Und Vivat die ganze Welt!»[256] Хоч не було ніякої причини для особливої радості ні в німця, що вичищав свою коровню, ні в Ростова, який їздив із взводом по сіно, — ці двоє людей з щасливим захватом і братською любов'ю подивилися один на одного, потрясли головами на знак взаємної приязні і усміхаючись розійшлися — німець до коровні, а Ростов до хати, яку займав з Денисовим.
— Як там пан? — спитав він Лаврушку, відомого цілому полкові крутія-лакея Денисова.
— З вечора не були. Певно, програлися, — відповів Лаврушка. — Вже я знаю, коли виграють, рано прийдуть хвалитися, а коли до ранку нема, значить, продулися, — сердиті прийдуть. Кави накажете?
— Давай, давай.
Через десять хвилин Лаврушка приніс каву.
— Ідуть! — сказав він, — тепер біда.
Ростов заглянув у вікно і побачив Денисова, який повертався додому. Денисов був маленький чоловічина з червоним обличчям, з блискучими чорними очима, з чорними скуйовдженими вусами й волоссям. На ньому був розстебнутий ментик, спущені у зборках широкі чикчири, і на потилицю була надіта зім'ята гусарська шапочка. Він понуро, опустивши голову, наближався до ганку.
— Лаврушка, — закричав він, гаркавлячи на р, голосно й сердито. — Ну, знімай, бовдуре!
— Таж я й так знімаю, — відповів Лаврушків голос.
— А! ти вже встав, — сказав Денисов, входячи до кімнати.
— Давно, — сказав Ростов, — я вже за сіном сходив і фрейлен Матільду бачив.
— Он як! А я, брат, продувся вчора, як сучий син! — вигукнув Денисов. — Такого нещастя! такого нещастя!.. Як ти поїхав, так і почалось. Гей, чаю!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Війна і мир. Том 1-2.» автора Толстой Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том перший“ на сторінці 69. Приємного читання.