Розділ «Том перший»

Він не сказав, що ви, але вже тон його показував, як високо цінить він друга і як багато чекає від нього в майбутньому.

«Як він може це говорити?» — думав П'єр. П'єр вважав князя Андрія зразком усіх довершеностей саме тому, що князь Андрій найвищою мірою поєднував у собі всі ті якості, яких не було у П'єра і які найближче можна висловити поняттям — сила волі. П'єра завжди дивувало вміння князя Андрія спокійно обходитися з усякими людьми, його незвичайна пам'ять, начитаність (він усе читав, усе знав, про все мав уявлення) і найбільше — його здатність до праці й навчання. Коли часто П'єра вражало те, що Андрій не вміє мрійливо філософствувати (а до цього особливо був схильний П'єр), то і в цьому він вбачав не ваду, а силу.

В найкращих, дружніх і простих взаєминах лестощі чи похвала конче потрібні, як мастило потрібне для коліс, щоб вони котилися.

— Je suis un homme fini[111], — сказав князь Андрій. — Що про мене говорити? Давай говорити про тебе, — сказав він, помовчавши й усміхнувшись на свої втішні думки.

Усмішка ця в ту ж мить відбилася на обличчі у П'єра.

— А про мене що говорити? — сказав П'єр, розпускаючи свій рот у безтурботну, веселу усмішку. — Що я таке? Je suis un bâtard![112] — І він раптом багрово почервонів. Видно було, що він зробив велике зусилля, щоб сказати це. — Sans nom, sans fortune…[113]. — І що ж, справді…— Але він не сказав, що справді — Я вільний поки, і мені добре. Я лише зовсім не знаю, що мені почати. Я хотів серйозно порадитися з вами.

Князь Андрій добрими очима дивився на нього. Але в погляді його, дружньому, лагідному, все ж виявлялася свідомість своєї вищості.

— Ти мені дорогий, особливо тому, що ти одна жива людина серед усього нашого вищого світу. Тобі добре. Вибери, що хочеш; це однаково. Ти скрізь будеш хорошим, але одно: перестань ти їздити до цих Курагіних, провадити це життя. Так це не пасує тобі: вся ця гульня, і гусарство, і все…

— Que voulez-vous, mon cher, — сказав П'єр, знизуючи плечима, — les femmes, mon cher, les femmes![114]

— Не розумію, — відповів Андрій. — Les femmes komme il faut[115], це інша річ; але les femmes Курагіна, les femmes et le vin[116], не розумію!

П'єр жив у князя Василя Курагіна і брав участь у гультяйському житті його сина Анатоля, того самого, якого для виправлення збиралися оженити з сестрою князя Андрія.

— Знаєте що? — сказав П'єр, неначе в нього зненацька майнула рятівна думка, — серйозно, я давно це думав. З цим життям я нічого не можу ні вирішити, ні обдумати. Голова болить, грошей нема. Сьогодні він мене кликав, я не поїду.

— Дай мені слово честі, що ти не їздитимеш.

— Слово честі!

Уже була друга година ночі, коли П'єр вийшов від свого друга. Ніч була червнева петербурзька, безсутінна ніч, П'єр сів у візницьку коляску з наміром їхати додому. Але що ближче він під'їжджав, то більше почував, що не зможе заснути цієї ночі, схожої більш на вечір або на ранок. Далеко було видно по порожніх вулицях. Дорогою П'єр згадав, що в Анатоля Курагіна сьогодні ввечері мало зібратися постійне картярське товариство, яке після гри звичайно починало пиятику, що кінчалась однією з улюблених П'єрових розваг.

«Добре було б поїхати до Курагіна», — подумав він. Але зараз же згадав дане князеві Андрію слово честі не бувати в Курагіна.

Але зараз же, як це буває з людьми, яких звуть безхарактерними, йому так жагуче захотілося ще раз зазнати цього, такого знайомого йому безпутного життя, що він вирішив їхати. І зараз же йому спало на думку, що дане слово не має ніякого значення, бо ще раніш, ніж князеві Андрію, він дав також князеві Анатолю слово бути в нього; нарешті, він подумав, що всі ці слова честі — такі умовні речі, вони не мають ніякого певного смислу, особливо коли зміркувати, що, можливо, завтра ж або він помре, або з ним трапиться що-небудь таке незвичайне, що не буде вже ні чесного, ні безчесного. Такі міркування, знищуючи всі його рішення і передбачення, часто спадали на думку П'єру. Він поїхав до Курагіна.

Під'їхавши до ганку великого будинку біля кінно-гвардійських казарм, в якому жив Анатоль, він зійшов на освітлений ганок, на сходи, і ввійшов у відчинені двері. В передпокої нікого не було; валялися порожні пляшки, плащі, калоші; пахло вином, чути було далекий гомін і крик.

Гра й вечеря вже закінчились, але гості ще не роз'їжджалися. П'єр скинув плаща і ввійшов до першої кімнати, де стояли залишки вечері і один лакей, думаючи, що його ніхто не бачить, потай допивав недопиті склянки. З третьої кімнати чутно було возню, регіт, вигуки знайомих голосів і рев ведмедя. Чоловік із вісім молодиків заклопотано юрмилися біля відчиненого вікна. Троє возилися з молодим ведмедем, якого один водив на цепу, лякаючи ним другого.

— Ставлю за Стівенса сто! — кричав один.