Розділ «Том перший»

Волконський говорив стримано і схвильовано; князь Багратіон і Тушин однаково пильно дивилися тепер на нього.

— І якщо, ваше сіятельство, дозволите мені висловити свою думку, — продовжував він, — то успіхом дня ми завдячуємо більше за все дії цієї батареї і геройській стійкості капітана Тушина з його ротою, — сказав князь Андрій і, не чекаючи відповіді, зараз же встав і відійшов од стола.

Князь Багратіон подивився на Тушина і, видно, не бажаючи виявити недовіри до різкої думки Волконського і, разом з тим, почуваючи, що не може цілковито вірити йому, нахилив голову і сказав Тушину, що він може йти. Князь Андрій вийшов за ним.

— От спасибі, вирятував, голубчику, — промовив до нього Тушин.

Князь Андрій оглянув Тушина і, нічого не сказавши, відійшов від нього. Князеві Андрію було сумно й важко. Все це було таке чудне, таке не схоже на те, чого він сподівався.

«Хто вони? Нащо вони? Чого їм треба? І коли все це кінчиться?» — думав Ростов, дивлячись на тіні, що змінювались перед ним. Біль у руці дедалі більш мучив. Сон клонив непереборно, в очах стрибали червоні кола, і враження цих голосів і цих облич і почуття самотності зливалися з почуттям болю. Це вони, ці солдати, поранені й непоранені, — це ж вони і чавили, і гнітили, і вимотували жили, й палили м'ясо в його розламаній руці і в плечі. Щоб звільнитися від них, він заплющив очі.

Він задрімав на одну хвилину, але за цей короткий проміжок забуття він бачив уві сні незчисленну кількість предметів: він бачив свою матір і її велику білу руку, бачив Сонині худенькі плечі, Наташині очі і її сміх, і Денисова з його голосом і вусами, і Теляніна, і всю свою історію з Теляніним та Богданичем. Уся ця історія була те ж саме, що цей солдат з різким голосом, і ось ця вся історія, і цей ось солдат так боляче, невідступно тримали, чавили і все в один бік тягли його руку. Він намагався віддалитися від них, але вони не відпускали ні на волосину, ні на секунду його плече. Воно б не боліло, воно було б здорове, якби вони не тягли його; але не можна було звільнитися від них.

Він розплющив очі й подивився вгору. Чорний покров ночі висів на аршин від сяйва жару. Ішов сніг, і в цьому сяйві літали його порошинки. Тушин не повертався, лікар не приходив. Він був сам один, лише якийсь солдатик сидів тепер голий по другий бік вогню і грів своє худе жовте тіло.

«Нікому не потрібен я! — думав Ростов. — Нема кому ні допомогти, ні пожаліти. А був же і я колись вдома, дужий, веселий, любимий». — Він зітхнув і з зітханням мимоволі застогнав.

— Чи болить що? — спитав солдатик, стріпуючи свою сорочку над вогнем і, не дочекавшись відповіді, крекнувши, додав: — Мало хіба за день народу попсувало — страх!

Ростов не слухав солдата. Він дивився на сніжинки, що пурхали над вогнем, і згадував російську зиму з теплою, світлою домівкою, з пушистою шубою, з бистрими саньми, із здоровим тілом і з усією любов'ю й піклуванням сім'ї. «І чого я пішов сюди!» — думав він.

Другого дня французи не відновлювали нападу, і залишок Багратіонового загону приєднався до армії Кутузова.

Частина третя

І

Князь Василь не обдумував своїх планів. Він ще менше думав зробити людям зло для того, щоб дістати вигоду. Він був лише світською людиною, яка мала успіх у вищому світі і зробила звичку з цього успіху. В нього раз у раз, залежно від обставин, від зближень з людьми, складалися різні плани й міркування, яких він сам добре не усвідомлював, але які становили весь інтерес його життя. Не один і не два таких плани й міркування бувало в нього в ужитку, а десятки, з яких одні тільки починали уявлятися йому, другі досягалися, треті касувались. Він не казав собі, наприклад: «Ця людина тепер у силі, я повинен здобути її довіру та дружбу і через неї влаштувати собі подання одноразової допомоги»; або — він не казав собі: «Ось П'єр багатий, я повинен заманити його одружитися з дочкою і позичити потрібні мені сорок тисяч»; але людина в силі зустрічалась йому, і в ту ж хвилину інстинкт підказував йому, що ця людина може бути корисною, і князь Василь зближувався з нею і при першій нагоді, без готування, з інстинкту, лестив, ставав фамільярним, говорив про те, про що треба було.

П'єр був у нього під рукою в Москві, і князь Василь влаштував для нього призначення в камер-юнкери, що тоді дорівнювало чинові статського радника, і наполіг на тому, щоб молодик із ним разом їхав до Петербурга і зупинився в його домі. Начебто неуважливо і разом з тим із безсумнівною впевненістю, що так повинно бути, князь Василь робив усе, що треба було для того, щоб одружити П'єра із своєю дочкою. Якби князь Василь обдумував заздалегідь свої плани, він не міг би мати такої природності в обходженні й такої простоти і фамільярності у стосунках з усіма людьми, вище і нижче за себе поставленими. Щось тягло його завжди до людей сильніших чи багатших за нього, і він обдарований був винятковим умінням ловити саме ту хвилину, коли треба й можна було користуватися людьми.

П'єр, зробившись несподівано багачем і графом Безуховим, після недавньої самотності й безтурботності, відчув себе до такої міри оточеним, заклопотаним, що йому, тільки в ліжку вдавалося залишитися наодинці з самим собою. Йому треба було підписувати папери, знатися з присутственими місцями, про значення яких він не мав ясного уявлення, питати про щось головного управителя, їхати в підмосковний маєток і приймати безліч осіб, які раніш і знати не хотіли про його існування, а тепер були б ображені й засмучені, якби він не захотів їх бачити. Всі ці різноманітні особи — ділові, родичі, знайомі — всі були однаково приязні до молодого спадкоємця; всі вони, очевидно й безсумнівно, були впевнені у високих П'єрових гідностях. Безперестанно він чув слова: «З вашою незвичайною добротою», або: «При вашому прекрасному серці», або: «Ви самі такі чисті, графе…», або: «Якби він був такий розумний, як ви» і т. ін., так що він щиро починав вірити в свою незвичайну доброту і в свій незвичайний розум, тим більше, що й завжди у глибині душі йому здавалося, що він справді дуже добрий і дуже розумний. Навіть люди, які раніш були злими й очевидно ворожими, ставали з ним ніжними й починали любити його. Така сердита старша з княжен, з довгою талією, з пригладженим, як у ляльки, волоссям, після похорону прийшла до П'єрової кімнати. Опускаючи очі й безперестанно спалахуючи, вона сказала йому, що дуже жалкує, що між ними були непорозуміння, і що тепер не почуває за собою права будь-чого просити, хіба тільки дозволу, після удару, що спіткав її, залишитися на кілька тижнів у домі, який вона так любила і де стільки принесла жертв. Вона не могла стриматися й заплакала при цих словах. Зворушений тим, що ця статуєподібна княжна могла так змінитися, П'єр узяв її за руку і просив пробачення, сам не знаючи, за що. З цього дня княжна почала плести смугастий шарф для П'єра і зовсім змінилася до нього.

— Зроби це для неї, mon cher; все-таки вона багато натерпілася від небіжчика, — сказав до нього князь Василь, даючи підписати якийсь папір на користь княжни.

Князь Василь вирішив, що цю кістку, вексель на тридцять тисяч, треба було все ж кинути бідній княжні для того, щоб їй не могло спасти на думку розводитися про участь князя Василя у справі мозаїкового портфеля. П'єр підписав вексель, і відтоді княжна стала ще добрішою. Молодші сестри стали також привітними до нього, особливо наймолодша, гарненька, з родимкою, часто бентежила П'єра своїми усмішками й тим, що ніяковіла, побачивши його.

П'єру таким природним здавалося, що всі його люблять, таким здавалось би неприродним, якби будь-хто не полюбив його, що він не міг не вірити у щирість людей, які оточували його. До того ж у нього не було часу питати себе про щирість чи нещирість цих людей. Йому весь час було ніколи, він увесь час почував себе в стані лагідного й веселого сп'яніння. Він почував себе центром якогось важливого загального руху; почував, що від нього чогось увесь час чекають; що коли він не зробить того-то, він засмутить багатьох і позбавить їх сподіваного, а коли зробить те-то й те-то, все буде гаразд, — і він робив те, чого вимагали від нього, але це щось хороше все залишалося попереду.