Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Правду казати, доля чи мій лихий демон позбиткувалися з мене: цілком ex abrupto[124], як кажуть латиняни та й інші шановні люди, виставили мене перед ваші ясні очі, вельмишановні дами! О боже, ясновельможна князівно, зважтесь оглянути мене з голови до п’ят. Моє вбрання заспокоїть вас, бо ви переконаєтесь, що я налаштувався до важливого візиту. О, я саме надумав зазирнути до Зіггартсвайлера й лишити в цьому милому місті якщо не свою особу, то принаймні свою візитну картку. О господи! Хіба мені бракує світських зв’язків, ясновельможна князівно? Хіба гофмаршал вашого татуся не був моїм близьким приятелем? Я певен, що якби він побачив мене тут, то пригорнув би до своїх атласних грудей і розчулено сказав би, пригощаючи тютюном: «Тут ми самі, любий, і я можу дати волю своєму серцю і найприємнішим почуттям». Я б отримав аудієнцію у вельможного володаря, князя Іренея, і мене б відрекомендували вам, о князівно! Відрекомендували б так, що я — закладаюся своїм найкращим вінком септакордів проти ляпаса — здобув би вашу прихильність! Та ба! На свою біду, я мушу сам відрекомендовуватись вам тут, у парку, в найгіршому місці, між качиним ставком і жаб’ячою канавою! О боже, якби я вмів хоч трішки чаклувати, якби я тільки міг subüo[125] перетворити оцю шляхетну зубочистку, — він дістав зубочистку з кишені жилета, — в найошатнішого камергера з двору князя Іренея, який узяв би мене за полу і сказав: «Ясновельможна князівно, це такий-то й такий-то!» Та ба! Che far, che dir!»[126] Зласкавтесь, о князівно, о шановні дами й панове! — На цьому слові незнайомець уклякнув перед князівною і заспівав хрипким голосом: «Ah pieta, pieta signora!»[127]

Князівна схопила Юлію за руку й кинулась навтіки, голосно вигукуючи:

— Це причинний, причинний, він вирвався з божевільні!

Перед самим замком їм назустріч трапилась радниця Бенцон, і вони, засапані від бігу, мало не попадали перед нею додолу.

— Що сталося? Ради бога, що сталося, від кого це ви втікаєте? — спитала радниця.

Князівна в нестямі ледве спромоглася пробелькотіти кілька слів про те, що на них напав якийсь божевільний.

Юлія ж спокійно й розважно розповіла про їхню пригоду й закінчила тим, що їй незнайомець зовсім не здається божевільним, він, мабуть, просто дотепник і жартун, справді подібний до мосьє Жака. Йому б якраз личила роль у тій комедії в Арденському лісі.

Радниця Бенцон змусила її ще раз розповісти все від початку, допитуючись, яка в незнайомця була хода, постава, жести, голос і так далі — все, до найменших подробиць.

— Так, це він, — нарешті мовила вона, — напевне він, не може бути таким хтось інший.

— Хто він? Хто? — нетерпляче запитала князівна.

— Заспокойтесь, люба Гедвіго, — відповіла Бенцон, — ви дарма так бігли, що вам аж дух забило, незнайомець, який видався вам таким небезпечним, зовсім не божевільний. У нього справді химерні манери, і він дозволив собі негарний, зухвалий жарт, а проте сподіваюся, що ви ще помиритеся з ним.

— Ніколи, — вигукнула князівна, — ніколи я не захочу бачити його, недоречного блазня!

— Ох, Гедвіго, — засміялась Бенцон, — який дух підказав вам слово «недоречний»! Воно пасує до того, що сталося, набагато більше, ніж ви, мабуть, гадаєте і уявляєте собі!

— Я теж не розумію, — озвалась Юлія, — як ти можеш так гніватись на нього, люба Гедвіго! Навіть найбезглуздіші його вчинки, його плутана мова дивували мене, але зовсім не зачіпали.

— Добре тобі, — сказала князівна, і на очах у неї виступили сльози, — добре тобі, що ти можеш бути такою спокійною і розважною, а моє серце крають глузи тієї страшної людини! Бенцон, скажіть же, хто це такий? Хто цей божевільний?

— Я все поясню вам у кількох словах, — мовила Бенцон. — Коли я п’ять років тому була в

(М. п. д.) переконав мене, що в чистій, глибокій душі поета живуть також дитинні чесноти і співчуття до злигоднів своїх ближніх.

Якась невиразна туга, що часто опановує юних романтиків, коли в грудях у них нуртують і борються високі думки, як завжди під час духовного зросту, змушувала мене шукати самотини. Мене довго не вабили до себе ні дах, ні горище, ні льох. Як той поет, що втішався солодкими, ідилічними радощами в хатині на березі дзюркітливого струмка[128], повитого густою тінню плакучих верб і берез, я також віддавався своїм мріям, не вилазячи з-під груби. Отак і вийшло, що я більше не побачив Міни, своєї милої, плямистої матері. Рятували мене від мук сумління й заспокоювали тільки науки. О, яке то диво науки! Спасибі, щире спасибі тому шляхетному чоловікові, що винайшов їх! Наскільки прекрасніший, наскільки корисніший цей винахід за вигадку того плюгавого ченця, який перший почав виготовляти порох, смертельно відразний мені і за своєю природою, і за своєю дією. Справедливо вчинили нащадки, що покарали того варвара, того пекельного Бертольда особливою зневагою, бо ще й нині, коли хочуть віддати належну шану якомусь визначному вченому, скажімо, історикові з широким світоглядом, словом, людині непересічної освіти, то кажуть: «Ну, цей пороху не видумає!»

У науку багатонадійній котячій молоді не можу не згадати про те, що, коли мене тягло вчитись, я з заплющеними очима кидався до бібліотеки свого господаря, хапав кігтями першу-ліпшу книжку, витягав її і прочитував, хоч би якого вона була змісту. Завдяки цьому методові навчання мій розум набув такої гнучкості і всеосяжності, а знання — такого багатства, блиску і строкатості, що нащадки захоплюватимуться мною. Я не перераховуватиму книжок, які поглинув у ту пору поетичної туги, — почасти тому, що сподіваюся знайти для цього відповідніше місце, а почасти тому, що вже забув їхні назви, а це, знову ж, тому, що переважно я не читав назв, отже, й не знав їх. Думаю, що кожен задовольниться таким поясненням і не звинуватить мене в легковажному ставленні до бібліографії.

Мене чекали нові випробування.