Розділ «Тіні забутих предків»

— Пусти! де ся подіну?

— Не пущу!

— Пусти, бо гинем! — кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків.

— Ага! тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, вирони не долітають, де християнського гласу не чути… Туди пускаю тебе…

І дивна річ — хмара скорилась, покірно повернула

… і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок: Стій!..

наліво і розв'язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.

А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:

— Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого?

— Нічьо, Палагночко душко, нічьо… Ади! я одвернув бурю…

І простяг руки до неї…

Так Палагна стала любаскою Юри.

* * *

Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому і верталася пізно, червона, розтріпана, п'яна неначе.

— Де ти волочишся все? — сердивсь Іван. — Гляди, ґаздине!

Але Палагна тільки сміялась.

— Овва! то вже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…

Що правда, то правда, життя наше коротке — блисне та й згасне, Іван сам так думав, алеж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в коршмі з Юрою мольфаром, прилюдно цілувалася і обіймалась з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.

Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.

Не з злости, а для «годиться», коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б нічого не було.