Розділ «Цвіт яблуні»

Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, а я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамованій злобі розпихаю меблі й хочу все знищити. «Це подло, це безглуздо», — кричить в мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! це насильство!» — бунтує моя істота. «Це закон природи», — говорить щось ззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю у голос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі долонею… А-а!

Я сижу так довго.

Чи то мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно — кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. А може їй легше! Може їй легше, моїй дитині! Може все минеться, вона засне і завтра її очки будуть сміятися до тата? Хіба ж це не можливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмірав уже, навіть лікарі од мене одмовились, а проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!…

Свистить? Ні, справді наче легше їй дихати… Коли б тільки заснула. Коли б заснула… То я мабуть помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі…

Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене з крісла. Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь на-осліп, все перекидаю, б'юсь руками об двері, наскакую на жінку, що в істеричному нападі ламає руки… Я все розумію. Аж ось кінець.

Ну, з тою мені вже нічого робити, треба заспокоїти жінку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Катерини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її з спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай виплачеться, бідна.

А я біжу в спальню. Чого? Хіба я знаю. Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця присохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у гарячці.

Посеред хати, на великому подвійному ліжку, на білих ряднах лежить моє кришенятко, уже посиніле. Ще дихає. Слабий свист вилітає крізь спечені уста і дрібні зубки. Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, а мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту на столі, не згашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, й блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням то підіймають, то опускають рядно… ні тих, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних по подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що виповняє хату. Все воно здається мені… колись… як матеріял… Я це чую, я розумію, хтось мені говорить про це, хтось другий, що сидить в мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що то він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю цю картину смерти на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ця свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше. Геть, геть з дому, яко мога швидче…

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають до долу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?

А проте природа радіє.

І чого не змогла зробити картина горя, те викликала радість природи. Я плачу. Сльози полегкости капають у-слід за платочками, а я з жалем дивлюсь на непотрібну мені зелену чашечку, що лишилась в руках…

Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж — сталося. Факт. Може їй лучче тепер. Хіба я знаю?

Факт!.. А як трудно повірити мені цьому фактові, погодитися з ним. Ще недавно, усього шість — ні, п'ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка то радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно — просто, здається, вчора було — стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Ми держались за руки, підняли до-гори голови і слухали, як грають в цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце.

А от тепер…

Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись з її вигадок.

Коли я чесавсь щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери р і замісць «стидно», казала — «стиндо».

Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, приходила до мене сказати «на добра-ніч», в коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, а другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунка розпалену грою щічку.

Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Яка то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся. Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали — і в першій хаті, в яку вступаю, в гостинній, натикаюсь на стіл, а на ньому…

То ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, а цілих шість…