Розділ «Малий Мирон»

Пробує раз і другий – так, зовсім так!

А коли поприходили женці на полуднє, він, підскакуючи, біжить до батька.

– Татуню, татуню! Я щось знаю!

– Та що таке, моя дитино?

– Я знаю, що чоловік очима видить. По батьковім лиці перебіг усміх.

– А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

– Як, як?

– Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

– Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить? Чому ти ніколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопаті вивіз?.. Таже чоловік усе чує вухами! – і шум, і кудкудакання.

– А чому ж не чує разом! Тілько як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? – запитав малий. – От потрібуйте самі! – І він справді для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотіла ще щось, але відповіді на те питання не знайшла.

4

А вже найбільша була біда Миронові з тим мисленням! Не вмів мислити, та й годі. Що тільки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

– Та чому ти, тумане вісімнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

І що вже бідний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потім сказати щось розумного, – ні, не можна, та й годі. Бідний Мирон прийшов до того переконання, що він не вміє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обіді довкола великого стільця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всі їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далі задивився на те, що так тихо стало в хаті, ніхто й слова не скаже. Ні відси ні відти здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всі будуть сміятися, ще й мама насварять.

Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка, як ніс її від рота до миски, так-таки застила в повітрі враз із рукою. Очі недвижно вперлися в пустий простір, а далі мимовільно зупинилися на образі матері божої, що висів на стіні; губи тільки рушаються, мов щось шепчуть.

Слуги побачили се, ззирнулися поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дівка-служниця шепнула навіть до старого Івана:

– Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.