Розділ «1.3. Стратегії соціальної підтримки особистості»

Милосердя завжди було одним із най шляхетніших, високоморальних якостей суспільства. У багатьох країнах існували різні суспільні та релігійні організації, які займалися благочинною діяльністю, надаючи допомогу людям, які перебували у важкій життєвій ситуації: інвалідам, дітям, людям похилого віку.

Етичні вчення минулого завжди приділяли велику увагу милосердю як етичній категорії. Давньогрецькі мислителі Геракліт, Демокріт, Епікур обґрунтували добро реальними потребами людини. Концепції стоїків визначили ранньохристиянську концепцію добра. В етиці Гегеля добро розглядається як абсолютна мета світу, до якої необхідно прагнути: "Добро в собі і для себе є тому абсолютна мета світу і обов'язок для суб'єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати у своїй діяльності".

Основи милосердного, добродійного ставлення до особистості виявлялися не тільки в благочинній, благодійній, добровільній допомозі особистості, але і у створенні державної системи надання соціальної, суспільної підтримки. У кожній державі під впливом національних особливостей, культурного досвіду народу, соціальної системи, релігійних поглядів формувалася власна система просоціальної, суспільної поведінки, що спиралася на позитивні якості окремих особистостей, їхнє бажання допомогти іншим. Мотивація, обумовленість такої спрямованості поведінки людини є важливою умовою не тільки її самореалізації, але і забезпечення благополуччя всіх, на кого вона спрямована.

У численних працях вітчизняних і зарубіжних науковців, письменників, діячів культури і мистецтва трапляються спроби знайти пояснення цій унікальній характеристиці особистості, що виявляється в її соціальному оптимізмі, продуктивній життєтворчості, альтруїзмі. Яскравим прикладом безвідплатної допомоги є притча про доброго самаритянина: "Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, що обдерли його і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадково тією дорогою священик один, побачив його — проминув. Так само і Левіт надійшов на те місце, поглянув — теж проминув. Проходив там і якийсь самаритянин, та й натрапив на нього і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і перев'язав йому рани, наливши оливи й вина. Потому посадив його на худобину власну і приставив його до готелю, та й клопотався про нього. А наступного дня, від'їжджавши, вийняв він два динарії, та й дав їх господареві й проказав: "Заопікуйся ним, а як більше витратиш — заплачу тобі, як вернуся". Котрий же з цих трьох — на думку твою — був ближній тому, хто попався розбійникам?" А він відказав: "Той, хто вчинив йому милість". Ісус же сказав йому: "Іди, — і роби так і ти!" (Лука, 10, ЗО).

Протягом віків із покоління в покоління передавалися основи християнської мудрості, досвід допомоги ближньому: "Був нагий — і Мене зодягли ви, слабував — і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був — і прийшли ви до Мене" (Матф., 25, 36), "Блаженні милостиві, бо вони помиловані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога, Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть" (Матф., 5).

У працях Василя Великого, Іоана Златоуста, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Дамаскіна на основі коментарів євангелічних текстів широко трактуються питання милосердя, співчуття і любові до ближнього. Зокрема, в християнській ідеології Григорія Богослова звучить настанова: "Заслужи перевагу перед ближнім своїм тим, що ти благодійніший за нього". Об'єднуючою парадигмою для всіх людей служить усвідомлення загальних ймовірностей буття: нещастя, неміч, хвороба можуть спіткати будь-кого. На відміну від давньогрецького уявлення про допомогу, де філантропія розглядається як якесь божественне одкровення, в християнській концепції проглядає певний дуалізм в підходах до феномену допомоги, коли в ньому бачать не тільки божественний початок, але й природну детермінацію процесу.

У творах антиохського проповідника І. Златоуста суспільна нерівність пояснюється божественним задумом, принципом корисності, взаємодоповнюваності існування: бідний має потребу в багатому, багатий в бідному. Розглядаючи милосердя як акт діяльності, який реалізується через конкретні вчинки, він виділяє два рівні допомоги: милості тілесні (нагодувати, одягнути нужденних, відвідати хворих і засуджених, прийняти подорожніх, поховати померлих) і милості духовні (навернути грішника, вчити істині й добру, дати ближньому слушну пораду, молитися за нього, втішити, прощати образи, не відплачувати за зло).

На Русі благодійна діяльність розпочалась одразу після прийняття християнства. Великий князь Володимир наказав, щоб кожному бідному, який приходить до княжого двору, видавалося необхідне: одяг, напої, гроші, а для тих, хто був не в змозі сам прийти за милостинею, великий князь наказував розвозити по місту хліб, рибу, різні овочі, мед, квас. Крім того, князь викуповував боржників, звільняв рабів, був помічником вдовам, любив приймати подорожніх. Володимир Мономах у своєму повчанні ставив милосердя понад усі моральні вимоги: "Найбільше, убогих не забувайте, але по змозі своїй годуйте їх, турбуйтеся про сироту, вдовицю виправдовуйте".

Розвиток суспільства, зміни в політичній, економічній, соціально-культурній сферах викликають до життя нові форми суспільних відносин, що відображаються в різноманітних видах освітньої, правової, соціальної діяльності. У рамках традиційних галузей знань, таких як педагогіка, психологія, філософія, соціологія, на основі емпіричного досвіду і практичної діяльності формуються нові підходи до соціальної допомоги, підтримки і захисту особистості. На зміну філантропії прийшов новий підхід соціальної допомоги, заснований на "агапе", тобто любові до ближнього, яка відрізнялась від чуттєвого кохання, еросу. В основі її лежали мотиви участі в долі людини, уваги до її потреб і проблем.

Нові умови життя створюють підстави для зосередження соціальних впливів на особистісно орієнтованому підході, необхідності гуманного ставлення до особистості, врахування в соціальній роботі індивідуальних можливостей особистості, її потреб, цінностей, уподобань, всієї сукупності впливів на різних рівнях суспільного життя.

У різних країнах світу склалася власна система державної і громадської допомоги різним цільовим групам і категоріям населення, які опинилися у важкій життєвій ситуації внаслідок зубожіння, інвалідності, сирітства, різних форм алкогольної та інших форм залежності, людям похилого віку та ін. Кожна культура виробляє певні норми, цінності, специфіку опікування тими, кому потрібна допомога; створюються специфічні моделі соціального обслуговування, надання соціальних послуг конкретній людині і сім'ї.

Так, відомий німецький дослідник Мюнстерберг у практичному керівництві із соціальної допомоги виділяє такі її види, як: тимчасова і постійна допомога; відкрита і закрита допомога (поза закладами підтримки чи в закладах підтримки); натуральна допомога; грошова допомога.

Стратегії допомагаючої поведінки висвітлюються в науковій літературі у таких аспектах: соціально-психологічному (мотивація до просоціальної, альтруїстичної поведінки), соціально-політичному (системи соціальної підтримки) і психологічному (допомога особистості в складні періоди життя).

У соціальній психології для пояснення мотивації поведінки особистості, що обумовлює її допомогу іншим, виокремлюють теорії соціального обміну, соціальних норм і еволюційна.

Відповідно до теорії соціального обміну поведінка людей, взаємодія між ними становлять своєрідну угоду, що ставить за мету підвищити винагороди і зменшити витрати. Тобто одне з пояснень такої теорії в тому, що взаємодія людей зумовлюється соціальною економікою. Люди обмінюються не тільки матеріальними благами і грошима, але і соціальними товарами — послугами, інформацією, статусом. Діючи таким чином, людина використовує стратегію "міні-максі" — мінімізує (зменшує) витрати, максимізує (підвищує) заслуги. Теорія соціального обміну зовсім не стверджує, що люди свідомо розраховують на винагороду, однак вона припускає, що такі явища зумовлюють поведінку людини.

У тих випадках, коли людина відчуває прихильність до кого-небудь, вона відчуває емпатію (співчуття) і тому звертає увагу не стільки на власні переживання, скільки на страждання інших.

Дослідники, які працюють у руслі теорії соціальних нори, виділили дві соціальні (громадські) норми, що мотивують безкорисливу допомогу. Соціолог А. Булонер стверджує, що моральним кодом є норма взаємності: людині не слід завдавати шкоди, а треба надавати допомогу тим, хто здійснює допомогу ("немає більшого обов'язку, який не припускає винятків, ніж обов'язок відповідати добром на добро"), взаємостосунки рівних з рівними. Ті, хто не вважає себе залежними від будь-кого, чи тих, хто нижче їх за своїм статусом, особливо відчувають необхідність відповідати взаємністю.

Щодо людей, які перебувають у залежному становищі і не можуть відповісти взаємністю, — дітей, бідних, інвалідів, тих, хто не в змозі віддати стільки ж, скільки вони отримують, їхню поведінку мотивує інша соціальна норма — норма соціальної відповідальності. Це означає також надання допомоги тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди і не тільки людям, які стали жертвами певних обставин, а й тим, хто став жертвою власних особистісних проблем. Сенс такої допомоги в тому, щоб не звинувачувати особистість у її власних проблемах, а сприяти їх розв'язанню.

Еволюційна теорія стверджує, що сутністю життя є збереження роду. Гени примушують людину діяти так, щоб максимально підвищити можливість виживання. Еволюційна теорія представляє образ людини, який психолог Д. Кампбел назвав біологічним підтвердженням думки про наявність в людини "першородного гріха", який примушує її переживати тільки власні інтереси (Р. Докінз "Ген егоїзму"). Генетичний егоїзм налаштовує людину на два шляхи безкорисливого, стимулюючого до самопожертви альтруїзму: захист роду і пошук взаємної вигоди. Родинні зв'язки примушують індивідів турбуватися про тих, з ким мають кровне родство. Так, однією із форм самопожертви, яка справді сприяє збереженню роду, є віддана любов до своїх дітей.