Розділ «Пантеїзм в українській міфології, метаморфози, сотворіння світу, мирове дерево-дуб, слід дуалізму, сотворіння людей»

Мирове дерево в українських піснях то образ хмар, що вкривають усе небо. Жемчужна роса, золота ряска, бджоли в бортах і криниці під деревом — то метафори дощу й роси тих небесних напоїв, що дають життя природі. Синє море, широкий двір, серед котрого росте мирове дерево, — то символ небесного синього простору, серед котрого плавають хмари. Птиці й звірі на гілках мирового дерева — то символ вітрів, котрі допомагають <124> плодити життя в природі, бо розносять усяке насіння по світу.[116] Найвищу роль на мировому дереві грають два голуби і сивий сокіл. Соколине гніздо на вершечку мирового дерева звите з таких матеріалів, котрі всі в українській поезії служать міфологічними символами світу. Калина своїм червоним цвітом скрізь у піснях служить символом краси й світла; терен, терновий вогонь грає велику роль в українській міфології, як знак блискавки або проміння сонця і мав таку саму роль і в індуській міфології. У Ведах розказується про бога Індру, що він раз перекинувся соколом і хотів украсти з хмар небесний напій. Сторож того напою погнався за ним і вистрелив у нього; з сокола впало на землю оббите перо і пазур, а з них на дереві поросли тернові колючки. Щире золото, котрим укрите зверху соколине гніздо, служить символом світла або сонця. Сам сокіл, котрий має своє позолочене гніздо зверху мирового дерева, — то образ світлого божества, давнього громовика Індри. З варіантів колядок можна пересвідчитись, що два голуби не прості птиці. В одній колядці говориться, що два голубочки знялись, полетіли, крилечками всі степи вкрили, голосами увесь світ звеселили й ліси заглушили і самі вони кажуть, що вони не прості голуби, а два янголи.[117] В одній колядці просто <125> говориться, що в церкві перед богородицею зацвіла рожа, а з тієї рожі «пташок виникає; не є то пташок, лем сам милий Господь».[118] На дереві, аналогічному з мировим дубом, по одній колядці, висить колиска, а в колисці лежить боже дитя, а в одному варіанті на такому дереві висить колиска з дитиною, котру колише мати і забавляє його яблучком. Те дитя горде; воно грає в каті і гарно співає. Разом з дитиною на тому самому дереві сидить сокіл.[119] Прилетіли орли, взяли боже дитя і понесли на небеса.[120] В колядках часто трапляється, що птиці будують навіть давню церкву з трьома віконцями і вербами, котра служить емблемою світу. З цього всього ми бачимо, що міфічні птиці, два голуби і сивий соколонько — то світлі божества огню, блискавки й грому або сонця, котрі живуть на самому високому небі, зверху мирового дерева, поверх небесних хмар, в небесному просторі.

Ті міфічні голуби сотворили світ: вони оснували небо з сонцем, місяцем і зорями з синього або золотого камінця, а землю з дрібного піску. Синій і золотий колір у міфології служать метафорами світла, а дороге каміння назначує зорі, з котрих ллється світло, як з алмазів. Із цього ми бачимо, що головні елементи, з котрих світле божество оснувало мир, було світло і твердий елемент, а мирове дерево, на котрому сиділи голуби, як символ небесної води, показує ще на третій початковий елемент, з котрого сотворився мир — на воду. <126> Мотивом для такого міфу про сотворіння світу певно була громова й дощова літня хмара, поверх котрої то сяє сонце, як золоте й огнисте гніздо міфічного сокола, то блищить блискавка, з котрої капає на землю жемчужна роса-дощ. І все те дає життя природі, розбуджує її од мертвого сну після зими і викликає до невтомного руху, на вічно нове життя.

Слід дуалізму

Трапляються на Україні між народом оповідання про початок світу, в котрих видно, окрім християнського впливу, слід дуалістичного погляду на початок світу, певно занесений на Україну з болгарськими книжками богомільського печева. Сама прозаїчна форма оповідання вже показує, що вони не такі давні, як згадані нами попереду. «Ото, як задумав Господь сотворити світ, та й говорить до найстаршого ангела Сатанаіла: «А що, каже, арханегеле мій! Ходімо творити світ». «Ходімо, Боже!» — каже Сатанаіл. От вони й пішли над море, а море таке темне, сказано безодня. От Бог і каже до Сатанаіла: «Бачиш оту безодню?» «Бачу, Боже!» «Іди ж, каже, у ту безодню на саме дно та дістань мені жменю піску; та гляди, як будеш брати, то скажи про себе: беру тебе, земле, на ім'я Господнє». «Добре, Боже, — каже Сатанаіл і впірнув у саму безодню на самий пісок та й заздрісно йому стало. — Ні, — каже, — Боже! Приточу я й своє ім'я; нехай буде разом і твоє й моє». І бере він та й каже: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє й своє!» — сказав він. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і <127> змиває. Той так затискає жменю, але де вже Бога ошукати. Вигулькнув він з моря, так того піску як не було: геть вода змила. «Не жартуй, Сатанаіле, — каже Господь, — іди знов та не приточуй свого ім'я. Пішов знов Сатанаіл та й промовляє: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє й своє!» І знов піску не стало. Аж за третім разом сказав уже Сатанаіл: «Беру тебе, земле, на ім'я Господнє!» І ото вже несе та й не стискає жмені; так і несе на долоні, щоб то вода змила. І взяв Господь той пісок, ходить по морю та й розсіває. А Сатанаіл давай облизувати руку: хоч трохи, думає, сховаю для себе, а потім і землю збудую. А Господь розсіяв: «А що, — каже, — Сатанаіле, нема більше піску?» «А нема, Боже!» «То треба благословити!» Та й поблагословив землю на всі чотири часті, і земля почала рости. А те що в роті у Сатанаіла і собі росте… аж губу розпирає. Бог і каже: «Плюнь, Сатанаіле!» Той зачав плювати та харкати; і де він плював, то там виростали гори, а де він харкав, то там виростали скелі. От через що в нас і земля нерівна. Воно ще кажуть, що нібито ті скелі та гори, Бог зна, доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже й не ростуть. Ото Господь і каже до Сатанаіла: «Тепер, каже, тільки б посвятити землю, але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо». «Добре, Боже!» — каже Сатанаіл. І лягли вони собі спочивати. Господь спочиває, а Сатанаіл і думає, якби землю забрати! І ото підняв його та й біжить, щоб кинути у воду, а моря нема; вдарився на північ, і там не видати. Побивався на всі чотири часті світу, ніде нема моря. <128> Бачить він, що нічого не вдіє, несе Бога на те саме місце та й сам коло нього лягає. Полежав трохи та й будить Бога: «Вставай, Боже, землю святити».[121] Ще розказують, що Бог створив з того піску, що чорт виніс з води за нігтями, стільки землі, щоб їм обом можна було лягти. От лягли вони рядом: Бог на схід сонця, а чорт на захід. Коли чортові здавалося, що Бог заснув, нечистий почав його пхати, щоб він упав у море та втопився. Аж земля далеко розсовувалась на схід сонця. Тоді чорт пхає Бога на захід сонця, потім на південь і на північ, і скрізь земля розсовувалась далеко й широко. Бог устав і пішов на небо, а чорт за ним. Почув він, що янголи славлять Бога на небі піснями та й схотілось йому і собі сотворити стільки духів. Обливши лице й руки водою, він бризнув позад себе і натворив стільки чортів, що янголам вже й місця не ставало на небі. Бог звелів Іллі пустити на них грім та блискавку. Ілля гримів, дощ лив сорок день і сорок ночей, а разом з дощем попадали з неба і всі чорти. Ще й до цього часу багато їх блукає попід небом огнем і тепер тільки долітає до землі.

У сих народних оповіданнях тільки й християнського, що імена Бога й Сатанаіла. В основі їх лежить дуалізм, покладений на давніший пантеїстичний ґрунт. І Бог, і Сатанаіл обидва вічні й рівні між собою. Бог радиться з Сатанаілом і просить його творити з ним світ, не як свого слугу, а як рівного собі. Чорт аж надто поводиться з Богом за <129> панібрата. Бог створює землю так сказати, чортячими руками, посилаючи його в безодню за піском, і чорт встигає покласти і свою частину в ділі творіння, бо створює гори й скелі. Бог натворив собі янголів, щоб його славили на небі, а чорт і собі натворив чортів, і певно хотів і собі слави. У тих оповіданнях ясно бачимо слід богумільних дуалістичних ідей, занесених з Малої Азії маніхейськими єретиками, котрі самі взяли їх з давньої дуалістичної релігії Персів. Тут ми вмічаємо світлого Ормузда, що сотворив світлих духів, і все, що є гарне й добре на світі, і огонь без диму, і впізнаємо темного Арімана, що й собі натворив темних духів і попсував пишне Ормуздове діло накидавши в світ тьми, зла й усякого паскудства. Зайшовши в Болгарію, богумільство швидко розійшлося по всій полуденній Європі, зайшло й на Україну і навіть на Великоросії з апокрифічною отреченно літературою. Одначе, не вважаючи на пізніший дуалістичний елемент, ми все-таки й тут впізнаємо найдавнішу пантеїстичну підкладку: те широке мирове море, на котрому плаває Господь і чорт, як на морі або на широкому просторі плаває мирове дерево з золотим зверху гніздом і міфічними птицями. Господь — то той самий сивий сокіл, або два голубойки, бо він створив землю, так само як і вони, з піску. Тут тільки ні з сього, ні з того з боку приточений чорт, позичений у іншої системи. Він поставлений тут замість самого мирового дерева і назначає собою небесні грізні хмари, темні зимові сили, що змагаються на рівні з світлими силами. Тим то чорт <130> у народних оповіданнях сидить у морській піні й пищить, як пищить чи свистить вітер у хмарах, і потім створює гори й скелі, котрі в міфології служать символами хмар. Ті гори й скелі все ростуть та ростуть, як ростуть на небі хмари, доки не закриють усього неба. Він тріпає руками і створює собі слуг, як з дощових хмар капає дощ і падає на землю.

Сотворіння чоловіка

Український народний переказ про сотворіння чоловіка, людської душі й тіла такий самий, як і в міфології інших індоєвропейських народів. У колядках говориться, що людей розмножила по світу птиця. Та птиця вилітає з тієї рожі, що зацвіла над дівою Марією і зветься просто божою силою.[122] І колядчина діва Марія заступила місце давньої богині Сонця і сама рожа служить емблемою сонця, і міфічна птиця — то емблема огняного божества грому й блискавки. По народному українському переказу люди стали з пеньків[123] і можна ждати, що з пенька стало тільки тіло чоловіка, бо ми знаходимо слід давньої віри, що людська душа огонь. Звісна на Україні казка, як чоловік взяв собі за куму смерть. Раз прийшов чоловік до своєї куми в гості, десь під землю, аж у куми повнісінька хата свічок. Декотрі свічки тільки що почали горіти, а декотрі вже догорали. «Що то за свічки?» — питає чоловік <131> у куми; а вона каже: «Кожен чоловік, який тільки є на світі, має тут свою свічку; як він тільки родиться, свічка запалюється, як свічка гасне, він умирає». «А де ж моя свічка?» — питає чоловік. Смерть показала йому на маленький недогарок. Чоловік почав просити, щоб вона прибільшила йому свічку. «Чи пам'ятаєш, що ти мене взяв за куму за те, що я живу по правді?» — сказала йому смерть, і недогарок погас, а чоловік зараз умер[124]. Що людське тіло стало з дерева, на те натякає одна казка про Йвана Телесика (певно од слова тесля). Дід та баба, не маючи дітей, зробили собі колиску і положили в неї деревинку. Баба все колихала колисочку та співала пісні, а другого дня з тієї деревини став син Телесик чи Тельпужок.[125]

У міфології персидській, скандінавській, грецькій і римській ми знаходимо, що люди стали з дерева та огню. Греки вірили, що третє людське плем'я Зевс сотворив з ясенка, а Римляни думали, що люди стали з твердого дуба та з пеньків. У Ведах говориться, що перший чоловік Яма родився од блискавки, а грецький Прометей украв небесний огонь і впустив його в тіло першого чоловіка. На думку про сотворіння людського тіла з дерева, а людської душі з огню навело людей небесне з'явище грому і блискавки в літніх хмарах, звідкіль розвивається початок життя в природі, де в небесному мировому дереві життя, в хмарах запалюється свічка мирового життя і божественна іскра — блискавка. Не дурно ж і колядчаний Громовик створює світ, викресавши його копитами свого дивного коня з <132> скелі. І тут ми бачимо ту саму ідею про початок мирового життя, як і про початок людського життя: блискавка б'є в хмару і викрешує з неї іскру світового життя.

І. Левіцький. <133>