Розділ «Світлі боги: пан Господар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара, Громовик пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна. Весняні ігри, Купайло, Коляда. Темні зимові сили, страсть і смерть світлих богів. Різдво Сонця і інших світлих богів»

А злі дівойки коси чесали,

А ми до личка волося метали.

З сієї пісні ми бачимо, що Сонце обидилося якраз тією роботою, що молодиці мають за гріх робити в п'ятницю, бо од тієї роботи летить курява, костриця, нечиста пара і може запорошити й замазати ясне лице богині Сонця. Ще не так давно, при Мазепі, на Україні, в Чернігівщині, при церковних просесіях водили простоволосу жінку з розпущеними кісми і коло церкви приносили їй дари. Така жінка звалась П'ятницею. А що п'ятницю празникували на Україні врівні з неділею, те можна бачити з послання царгородського патріярха в 1589 році до литовсько-руських єпископів, котрим він забороняє святкувати п'ятницю нарівні з неділею. <20>

У християнізованих колядках атрибути богині Сонця перенесені на Богородицю, над котрою процвітає рожа, а з тієї рожі вилітає дивний птах. Червона рожа, як ми сказали попереду, означає сонце і показує, що сама колядчана Богородиця — то богиня Сонце.

У міфології давніх народів ми бачимо міф про сонце все в чоловічому образі. В давній Індії богом сонця був Індра, потім Вішну, бог пишних рівних країв Індії. Вішну малювали молодим і дуже гарним, а поклонники його малювали собі на лобі між бровами червоний кружок, а над бровами білі смуги, може як знак сонця з промінням. Інкарнації божества на землі належали до Вішну, як до сонця, котре щороку умирає і щороку родиться. В Ірані богом сонця був Мітра, а в давній Греції сонце являється так у чоловічих образах Геліоса, а найбільше і найвиразніше в іншому образі молодої парубочої краси срібнолукого Аполлона. В християнстві всі прикмети бога сонця перенесені на Христа, «сонце правди, добротою краснійшого паче всіх человік, світ незаходимий». У давній Руси так само мали сонце за чоловічий образ і звали Дажбогом, а в «Слові о полку Ігоревім» Ярославна зве сонце господином: «слънце! всѣмь тепло и красно еси… Чему, господине, простре горячюю свою лучю на ладь вои?». У жіночім образі міф про сонце ми знаходимо в литовській міфології. Там говориться про сонце, як про місяцеву жінку: Місяць женився з Сонцем. Тоді була перва весна. Але Місяць полюбив Зірку і почав з нею женихатись. Сонце вхопило меч і розрубало його по половині, і од того часу Місяць стає <21> щербатим. Жіночий образ сонця в теперішній українській міфології спільний тільки з литовським міфом.

Богиня Зоря

Зоря в колядках описується як панна, як дочка, малюється так, що по тих фарбах можна зараз впізнати в тій колядчаній панні богиню Зорю. Народна фантазія примітила найдрібніші тіні в фарбах Зорі, вже не таких блискучих, як фарби Сонця: в них менше золота, більше срібла, ізумрудного блиску і перел. Так як на зорі падає роса, то народня фантазія не поминула і тієї прикмети зорі. Взагалі ми бачимо такий тип богині Зорі: Зоря молода панна має собі милого. Вона ходила по саду, збирала павине пір'я, клала собі в рукав і з того пір'я зробила собі вінок на голову. Вона убрана в шовковий горсет, в ройову (?) сукню, в кордовані чижми (черевики), в кований пояс з срібними ретязями, в жовті чоботи з срібними підківками, в срібні та золоті перстені. У неї на шиї коральове намисто, а голову накриває перлова тканка чи серпанок. Часом вона убирається в зелену сукню, в зелений вінок. Вінок на Зорі трепіток — вінок, котрий все тріпочеться.[15] Склавши докупи всі ті фарби, зелені, перлові, коральові, більше срібні, ніж золоті, ми неначе бачимо пишну Зорю з перловим і зеленуватим блиском, з її мигаючим світлом більше срібним, ніж золотим. Червоне намисто на панні — то червоне небо на сході сонця, на зорі. Тим і богиня Аврора мала широку червону одежу і <22> рожеві пальці. Зоря убирається у свій убір на господаревому дворі в світлиці, убирається до церкви у неділю рано, до схід-сонця, і хвалиться милому, щоб він прийшов до неї рано до схід-сонця в неділю: тоді він побачив би її красні убрання. У одній колядці просто говориться, що красна панна у церкву ввійшла, як зоря зійшла, так і засяяла.[16] У дуже поетичній картині описується Зоря, як вона жде свого милого: вона жде милого з-під сонечка, гатить гатки з дорогих шат, мостить мости, садить виноградні сади, вбирає сади паволоками, сіє по полю дрібним жемчугом. Тут описується пишна картина до сходу сонця, як на зорі, раннім ранком, поля обсипаються перлами роси, сади й ліси вкриваються дрібними росяними краплями, ніби дорогими паволоками. Од живучої роси ростуть і розцвітаються сади й виноград.[17]

Так як на зорі падає роса, то богині Зорі в піснях дається багато таких прикмет, що стосуються до вина й води. Так в колядках співають, що красна панна стереже виноград, або просто вино в мисках: прилітають райські птахи, дзьобають зелений виноград, розливають вино. То знов та панна садить виноградний сад, стереже в саду жовті яблука, яру пшеницю і разом мостить мости, гатить гатки; схвачується вітер, знімає з неї павяний вінок і заносить у Дунай, де його знаходить молодий рибалка і приносить їй.

Всі ті образи показують, що Зоря має стосунки до роси, до небесної води, котра падає на зорі на <23> землю, ніби виливається з мисок, од котрої росте виноград і набирається соку, наливаються в саду яблука, в полі пшениця. В образі богині Зорі варті уваги національні українські прикмети. Богиня Зоря являється в образі української дівчини-селянки, а може й давньої князівни, в горсеті, в намисті, в жовтих чоботах, у вінку з павиного пір'я. І тепер дівчата в Канівщині затикають голову павиним пір'ям, качуриними кучерями і гусячим пір'ям з вола, покрашеним зеленою восковою краскою. Така ніби й мала річ показує, що українська національність не діло вчорашнього дня, бо міфи складалися не в абиякий недавній час.

Зоря в гімнах індуських Вед і в грецькій міфології скрізь показується в жіночім образі, як мати, як сестра сонця, як його жінка або коханка. Давні Греки думали, що Зоря сидить на золотому троні, убрана в червону та золоту одежу, і має рожеві пальці, як і в українських колядках говориться, що красна панна сидить на золотому стільчику або тарельці, убрана в червоне намисто, в жовті чоботи або черевики. В литовській міфології рання зоря, Аушріне — дівчина, котра розпалює Сонцю огонь, а вечірня зірка, Вакаріне, гасить огонь і стелить Сонцю постіль.

Богиня Хмара

Од богині Сонця і од богині Зорі треба одрізняти в піснях ще одне жіноче міфічне лице, одну дівчину, бо вона має свої характерні прикмети, по котрим нетрудно гадати, що та дівчина богиня Хмара або <24> німфа небесної води в хмарах. Богиня Хмара зветься білою дівчиною[18] і все показується при воді: то вона пере ризи, котрі вітри вхопили і понесли на небеса, то пере сорочки на річці і бере відрами воду, — то вона пливе на синьому морі на кораблі, то беручи воду з Дунаю, падає в річку і пливе по Дунаю, або просто описується, що вона пливе по воді, тоне і подає руку, щоб її вирятували.[19] У деяких веснянках говориться про білу дівчину, що вона зносить воду цебром або решетом і гасить палаючу діброву або червону рожу. В тих усіх образах нетрудно впізнати богиню Хмару, що пливе по синьому безкрайому небу, набирається води і заливає дощем, як з решета або з цебра, пожежу в хмарах — блискавку, або гарячу землю од палкого проміння сонця; набравши води, вона тоне в Дунаї, тобто розходиться, зовсім пропадає в небі. У найповнішій картині описується богиня Хмара, як дівчина шинкарочка. Зашуміла, задзвеніла зелена діброва, бо почула в собі Дивного звіра, тура-оленя з десятьма рогами. На десятому розі стоїть терем, а в терему шинкує красна панна. Вона держить три напої: шумну горілку, солодкий мед і зелене вино. Одхиляючи кватирку, панна все поглядає в чисте поле. У той терем приїхали три Волошини: вони пили та все підмовляли з собою молоду шинкарочку. Ще вони не вивели дівчини з саду, а вже вчинили зраду: вели її милю й другу а на третій стали спочивати, пустили коники пастись, а шинкарці веліли ліжко слати. Вона одказала, що <25> мати її не віддала, щоб вона слала ліжко під зелененьким явором. Волохи викресали огню, запалили сосну з верху до низу: чорна смола потекла на шинкарчине біле тіло.[20] В сій картині описується богиня Хмара, котра сидить на небесних звірах-хмарах і звідтіль ллє на землю дощ, котрий в міфології зветься то медом, то вином, то кудрявим пивом. Зрада Волошина — то зрада бога Громовика, котрий розбиває хмару і розливає її чорною смолою, тобто дощем на землю, запалюючи блискавкою небесне дерево — хмари. У давніх Індусів дощова хмара описувалась в образі повногрудої жінки, котру зражує Громовик; і в грецькій міфології Аполлон ганяється за німфою Дафною, доганяє її, хапає руками, але вона в той час умирає в його обіймищах. У сих міфах, як і в образі зради й смерті шинкарочки, описується розбивання літньої хмари громом і щезання її в небесному просторі.

До одного типу з шинкарочкою належиться і та панна серед подруг і прислужниць, про котру говориться в одній пісні: вона п'є слодкий мед, подруги вино, а прислужниці горілку, і разом з тим сама панна грає на органах, подруги на скрипках, а прислужниця на сопілках.[21] Такий чудний оркестр, не звісний на українській землі, певно виграває на небі. Сама панна — то богиня Хмара, а її подруги і прислужниці — то індуські небесні музики і баядерки-апсараси чи хмари, котрі ніби танцюють на вітрі і шумлять у дощову годину. Ще описується в піснях <26> одна дівчина, що живе в горах. До неї іде гарний хлопець, але вона переказує йому, щоб він коней не томив, людей не трудив, бо вона сама прилетить до нього понад селом чорною хмаронькою, понад дібровою дрібним дощиком.[22] Очевидячки, сама дівчина зве себе, хто вона така. Стоячи на дивному звірі, дівчина розчісує собі коси і просить, щоб на неї вітер не віяв і сонце не світило: вона не любить сонця, як хмара сама закриває сонце.

Зібравши докупи усі прикмети дівчини-шинкарочки, ми бачимо, що в сьому образі народ создав міф про богиню Хмару, німфу небесної води. Давні Індуси дивились на хмари, як на чудових жінок, що своїм молоком напувають землю, і як на дівчат, котрі звались апсарасами. Апсараси любили прикидатись коровами, і їх доїли генії-гандарви[23] і сам громовик Індра. Всі ті жінки держали в хмарах безсмертний напиток — амріту, як дівчина-шинкарочка держить шинк з напоями на рогах дивного звіра. Греки перевели тих небесних богинь на землю, назвавши їх німфами, нереїдами і наядами, котрі живуть у воді і співають чудові пісні. В українській міфології богиня Хмара зведена з неба на землю, стала русалкою в річках, криницях, на полях і в лісах, мавкою в горах і в печерах. Русалки і мавки люблять являтись при воді, люблять співати і плаття прати, так само, як і богиня Хмара, небесна русалка.

Ще один певно найдавніший образ хмари, зооморфічний. Дивна змія лежала під білим каменем. <27> Її стрів молодий панич і хотів зарубати. Змія проситься й обіцяє йому стати в пригоді, як він буде женитися: помостити мости, поставити столи, поставити золоті стовпи, повішати шовкові килими і посвітити воскові свічки.[24] Змія робить ті самі дива, що бувають у час грому й блискавки, як небо заставляється столами й мостами, завішується килимами, тобто хмарами. Золоті стовпи й воскові палаючі свічі показують на блискавку. Така дивна Змія — то хмара в час грому й блискавки. Сей образ хмари безперечно давніший од людського образу богині Хмари і більше похожий на самого дивного звіра тура-оленя, на котрому живе і шинкує богиня Хмара.

Бог Громовик-воїн

Грім і блискавка більш од усіх небесних з'явищ звернули на себе увагу народу в давні доісторичні часи. Страшна, грізна картина неба, і разом з тим така пишна, така благотворна для землі, наперед усього зачепила фантазію народу і дала багатий матеріял для міфології. Більше всього грім і блискавка здавались народові війною, котру веде на небі якийсь бог в образі воїна. Зібравши все, що стосується до того лиця, розкидане в колядках, повних міфології, ми можемо намалювати таке лице бога Громовика. Громовик роду княжого і найбільше зветься Йваном. Він молодий панич, гарний, гордий і сміливий. Його руки в залізі, а ноги аж горять <28> сріблом та золотом. Він служить у гетьмана або в польського короля. Громовиків двір обмурований білими стінами з мідними жовтими ворітьми. Серед того двора стоїть білий шовковий намет, у наметі стоїть золотий стілець, а на стільці сидить Іван Княжевич, грається, підкидаючи три золоті яблука, і готує собі сагайдак. Кругом його двора стоїть сторожа і, побачивши ворогів, починає стукати у ворота. Вставши рано, Іван зсукав три свічки: при одній умив личко, при другій убрався, а при третій коника сідлав і виїжджав у поле. У нього сагайдак золотий і ясна шабля. Під ним кінь незвичайний: у коня золота грива, що вкриває його всього, срібні копита, шовковий хвіст; він вухами слухи слухував, очима лічив зорі, срібними копитами лупав гору і збудував церкву з трьома вікнами. Мати виправляє його на війну і не велить йому вихвачуватись поперед війська і не зоставатись позад війська. Молодий Іван на те не вважає, поперед війська коником грає, а позад війська мечем рубає, з сагайдака стріляє, та все наступає на ворожу Невір-землю, на турків, на татар. Він хоче з військом завоювати Бирви-город, чи Биж-город, у якогось царя Ворота. Іван ударив з військом на город, на золоту баню, полетів соколом, пустив коні дрібним дощиком, блиснув шаблями, як сонце в хмарі, і загримів стрілами, як грім у небі. Під ним кінь припав, золота грива прилягла. Він зробив ворота з щирого золота. В городі всі бігають, руки ламлють та раду радять, що йому дати. Винесли йому миску червінців, він на те й не подивився; вивели йому коня в наряді, він і не поглянув; вивели йому панну в наряді, він на неї <29> подивився, шапочку зняв і подякував. Вертаючись додому, він везе з собою троякий напій: вино, солодкий мед і шумну горілку. Всі йому бажають щастя; в городі зілля, в дому веселе весілля.[25] В такій поетичній грізній картині описується грім і блискавка.

Сам Іван розказує про себе, якого він роду. В колядках споминається дуже ясно про його рід. Іван, тоді як на нього напали в горах розбійники, розказує їм на запитання їхні, якого він роду: що в нього батько — ясний місяць, мати — ясне сонце, сестра — ясна зоря, брат — сивий соколонько.[26] Сивий соколонько — то дощова хмара, котра в міфології часто показується птицею. Іван Княжевич, як можна дуже ясно бачити, то бог Громовик, бог блискавки й грому. Нічого нема простішого нагадати картину війни, як дивлячись на небо в час грому й блискавки. Сама блискавка похожа на огневі стріли, що летять з неба на землю. Народ український навіть вірить, що ті стріли входять в землю і через сім літ знов виходять наверх. Страшне тріщання дуже похоже на стріляння з рушниць та гармат. Бог Громовик розбиває ворожий город — тобто чорні хмари. Та царівна, котру виводять йому — то сонце, котре після дощу з'являється на небі в усій красі. Ті напої, що Йван привозить з собою, то дощ, котрий іде зараз після того, як грім розіб'є хмару. Після дощу росте добре всяке зілля, а Громовик справляє весілля, бо картина <30> розбивання блискавкою хмари описується в давній індійській міфології як весілля. Ще давні Арійці дивились на грім як на бога-воїна, котрий оплодотворяє богиню Хмару; із хмари ллється на землю живущий і плодющий дощ.

У Ведах Індра, бог Громовик, описується воїном, з мідним і золотим оружжям, а блискавка зветься золотими списами. Побіждаючий Індра своєю палицею розбиває городи Врітри, злого бога темних хмар і холоду, котрий зимою будує городи, запирає туди небесних корів, тобто дощові хмари, і держить там золото, тобто сонце. Індра проверчує небесні скелі, хмари, виливає на землю воду і засвічує на небі сонце. Він вічно воюється з Врітрою, бо Врітра встає і поправляється після кожної побіди Індри. Помагачами Індри в тій боротьбі служать Марути, вітри, котрі в колядках певне служать ніби сторожею Іванового двора і його грізним військам. Індра ще зветься подавачем харчі, так само як і Йван-Громовик привозить з собою додому три напої, як Ілля пророк, котрий зайняв місце Громовика в фантазії народу, возить по небу калачі, тобто дає землі родючу й плодючу силу. Грецький Юпітер так само узброєний стрілами. В скандинавській Едді Один описується маючим блискучий спис, і його вороги, на котрих він тільки наведе свій спис, не втечуть од смерті. Один має золотий шолом, блискучі лати, восьминогого коня. Він страшенно летить на небі, а за ним біжить грізне військо. Грім — то шум від його оружжя, а блискавка — то іскри, що сипляться з мечів. Старослов'янський ідол Святовита в Арконі мав при собі <31> здорового меча. Для шанування його держали в Арконі 300 узброєних воїнів. Ідол Руєвита мав при собі коло боків сім мечів, а восьмого держав у правій руці. На Білій Руси додержався переказ про Перуна, що він у лівій руці носив стріли, а в правій — сагайдак. Теперечки на Україні Йван-Громовик з'являється в схристиянізованій формі. Народ розказує, що як гримить грім, то то Бог калачі возить, їздячи на небі, а чорт літає попід небом і перекривляє, як той гуркає по хмарах. А Бог розсердиться та й пускає у нього громову стрілу. Як тільки збирається на дощ то чорти вже знають, і зарані ховаються в ліс, неначе вихри один за другим ховаються в ліс. Чорти ховаються під деревом, у дуплах, під звірями, навіть під чоловіком. А не знаходять вбитого чорта тому, що він розливається смолою, і смола входить у землю. Вбитому чоловікові Бог дає спасіння душі.[27] Той чорт у народній фантазії назначає собою дощові хмари, чорні як смола, котрі зараз розливаються дощем, як тільки загримить на небі грім і розіб'є їх блискавкою. Тим-то селяни хрестяться, зачувши грім: вони одганяють од себе нечисту силу. Ті чорти, та темна сила, то — та давніша Невір-земля, Вирви-город, про котрого співається в колядках, і котрий має в собі міфічного царя Ворота. Нетрудно вгадати в тих прізвищах Вирви й Ворота змінене ймення давнього злого бога Вед — Врітри. <32>

Громовик-пастух