Розділ «Свобода зібрань та об'єднань (стаття 11 Конвенції*)»

Наприклад, у рішенні у справі «Платформа "Лікарі за життя" проти Австрії» від 21 липня 1988 року ЄСПЛ так охарактеризував негативні й позитивні зобов'язання держав у світлі статті 11 Конвенції:

30. У своєму рішенні від 17 жовтня 1985 року щодо прийнятності Комісія детально розглянула питання про те, чи включає стаття 11 вимогу, направлену до держави, захищати демонстрації від тих, хто бажає завадити їх проведенню чи зірвати їх. Комісія відповіла на це питання позитивно.

31. Суд не розвиває загальну теорію про позитивні зобов'язання, що виходять із Конвенції, але перед тим, як встановлювати чи аргументована скарга асоціації-заявника, він повинен розтлумачити статтю 11.

32. Демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідеї чи вимоги, на підтримку яких вона проводиться. Однак учасники демонстрації повинні мати можливість проводити демонстрацію, не боячись бути підданими фізичному насиллю з боку своїх супротивників (опонентів); такі побоювання могли б перешкодити асоціаціям чи іншим групам, що підтримують загальні ідеї чи інтереси, відкрито виражати свою думку з найбільш суперечливих питань, які зачіпають суспільство. У демократичному суспільстві право на проведення контрдемонстрацій не може суміщатися з обмеженням реалізації права на демонстрацію.

Справжня й ефективна свобода мирних зібрань, відповідно, не може зводитись лише до обов'язку держави утримуватися від втручання: повністю негативна концепція ролі держави не відповідає предмету та цілі статті 11. Як і стаття 8, стаття 11 іноді вимагає застосування позитивних заходів, навіть у сфері відносин між фізичними особами, коли це необхідно (див., mutatis mutandis, рішення у справі «X and Y v. the Netherlands» від 26 березня 1985 року, серія A № 91, стор. 11, § 23).

33. Погоджуючись з Урядом та Комісією, Суд дійшов висновку, що австрійське право передбачає застосування таких позитивних заходів для захисту демонстрантів. Наприклад, стаття 284 та 285 Кримінального кодексу забороняє будь-якій особі створювати перешкоди, розганяти чи зривати зібрання, проведення якого не заборонено; статті 6, 13 та 14 (2) Закону «Про зібрання», які наділяють владу повноваженнями у певних випадках забороняти, припиняти чи розпускати зібрання, використовуючи силу, застосовуються й до контрдемонстрацій.

34. Хоча до обов'язків держав-учасниць Конвенції входить застосування розумних та відповідних заходів для забезпечення мирного проходження законних демонстрацій, вони не можуть гарантувати це абсолютно і наділені певною свободою дій при виборі засобів, що будуть застосовані (див., mutatis mutandis, рішення у справі Abdulaziz, Cabales and Balkandali від 28 травня 1985 року, серія A, № 94, стор. 33–34, § 67, і у справі Rees від 17 жовтня 1986 року, серія A № 106, стор. 1415, §§ 35–37). У цій частині стаття 11 Конвенції зобов'язує держави вживати заходів, але не зобов'язує їх досягати певних результатів.

• застосування принципу пропорційності у справах, що стосуються права на мирні зібрання;

• вимоги п. 5 ст. 182 КАСУ — проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров'ю населення або правам і свободам інших людей (а не уявну, гіпотетичну);

• тягар доведення — на позивачеві (органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування).

Рекомендовані рішення ЄСПЛ:

«Сергей Кузнецов проти Росії» (Sergey Kuznetsov v. Russia) від 23 жовтня 2008 р., заява № 10877/04 — щодо завчасного сповіщення, то у своєму рішенні ЄСПЛ, зокрема, зазначив:

43. Є безспірним те, що в розглядуваній справі заявник направив повідомлення про проведення пікетування за вісім днів до його проведення, тоді як відповідно до застосовних правових норм повідомлення має бути направлене за десять днів до проведення акції. Однак факт, що різниця у два дні могла завадити владі належним чином підготуватися до акції пікетування, виглядає мало правдоподібним. Швидше, беручи до уваги незначні масштаби запланованої події, адміністрація міста не вважала цю затримку значущою і важливою. Адміністрація не тільки швидко підтвердила отримання повідомлення про намір провести акцію пікетування, але й за п'ять днів до її проведення віддала міліції розпорядження охороняти громадський порядок. У офіційних документах затримку не ставили у вину Заявникові, і це не вплинуло на законність акції пікетування. Це порушення вперше було згадане у протоколі про адміністративне правопорушення, який був складений через шість тижнів після проведення зібрання. За даних обставин Суд вважає, що одне лише формальне порушення строку подачі повідомлення не було ні обґрунтованою, ні достатньою причиною, щоб накласти на заявника адміністративну відповідальність. У зв'язку з цим Суд підкреслює, що свобода брати участь у мирному зібранні має таке велике значення, що на особу не можуть бути накладені санкції — навіть у вигляді незначного дисциплінарного стягнення — за участь в незабороненій демонстрації, якщо лише ця особа не вчинить діяння, що заслуговує покарання (справа «Ezelin v. France» від 26 квітня 1991 року, серія A № 202, § 53).

Що стосується блокування проходу біля приміщення суду, ЄСПЛ повторив, з посиланнями на попередню практику, що будь-яка демонстрація в громадському місці неминуче порушує звичний плин життя, включно з порушенням руху громадського транспорту, і органам влади важливо продемонструвати певний рівень терпимості щодо мирних зібрань, оскільки це право, гарантоване статтею 11 Конвенції, не повинно втрачати своєї суті.

44. Що стосується гаданого утруднення проходу до суду, Суд зазначає, що акція пікетування, в якій брали участь декілька осіб, почалася приблизно о 9 годині ранку нагорі сходів, які вели до входу Свердловського обласного суду. Невдовзі судові пристави та співробітники міліції звернулися до заявника з проханням спуститися вниз. Учасники пікету підкорилися і продовжили акцію перед сходами. […] Суд вважає, що для оцінки цієї ситуації є дуже важливими такі деталі. По-перше, немає сумнівів у тому, що скарг на здогадне перешкоджання проходу до суду, викликане учасниками акції пікетування, не надходило ні від окремих відвідувачів, ані від суддів чи співробітників суду. По-друге, навіть якщо припустити, що присутність декількох людей наверху сходів створило незручності для проходу в суд, можна вірити тому, що заявник підкорився проханню судових приставів і співробітників міліції і без подальших суперечок спустився вниз на майданчик. По-третє, необхідно відзначити, що гадане утруднення проходу було дуже незначним за часом. Нарешті, Суд повторює, що будь-яка демонстрація в громадському місці неминуче порушує звичний плин життя і органам місцевої влади важливо предемонструвати певну терпимість до мирних зібрань, оскільки свобода зібрань, що гарантується статтею 11 Конвенції, не повинна втрачати своєї суті (див. цитовані вище рішення у справах Galstyan, §§ 116–117; Bukta, § 37; та Oya Ataman, §§ 38–42). Отже, Суд не переконаний, що гадане утруднення проходу до суду, особливо за даних обставин, коли заявник продемонстрував гнучкість і готовність співпрацювати з владою, є обґрунтованою і достатньою причиною для втручання.

Окрім того, щодо третього пункту обвинувачення ЄСПЛ зазначив:

45. Що стосується третього пункту обвинувачення заявника, то національні суди не вказали, на підставі чого вони дійшли зроблених висновків у цій справі. В їхніх постановах немає аналізу гаданих відмінностей між заявленими цілями акції пікетування і змістом листівок, які заявник поширював під час акції. У зв'язку з цим Суд повторює, що будь-які заходи, які порушують свободу зібрання й вираження думки, окрім випадків підбурювання до насилля або відмови від принципів демократії, — якими б шокуючими й неприйнятними певні точки зору чи слова могли б видатися органам влади — підривають демократію чи навіть ставлять її під загрозу. В демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права, має надаватися належна можливість вираження ідей, які кидають виклик існуючому порядку, у вигляді здійснення права на зібрання, а також іншими законними способами (див. рішення у справі «Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria», заяви №№ 29221/95 та 29225/95, § 97, ECHR 2001-IX). Матеріали, поширені заявником, та ідеї, які він відстоював під час акції пікетування, не містили наклепницьких заяв, підбурювання до насилля чи відмови від принципів демократії. Отже, хоч який би неприємний не був заклик до відставки голови Свердловського обласного суду для нього самого і якою б образливою не вважав він статтю, в якій йдеться про корупцію у Свердловському обласному суді, для притягнення заявника до відповідальності за реалізацію права на свободу зібрань і вираження особистої думки не було підстав чи достатньої причини.

46. Для Суду також має значення те, що вперше питання щодо гаданої невідповідності між заявленими цілями акції пікетування і поширюваними матеріалами було піднято в листі заступника голови Свердловського обласного суду, чиновника, безпосередньо підпорядкованого голові Свердловського обласного суду, який став мішенню для критики в поширюваних матеріалах. Використання в листі заступника голови певних термінів і виразів, таких, наприклад, як заява, що учасники акції пікетування тим самим вчинили адміністративне правопорушення, давало оцінку справі до її розгляду в суді й виражало думку про винуватість Заявника ще до визнання його винним відповідно до закону (порівняйте справи «Bohmer v. Germany» від 3 жовтня 2002 року, заява № 37568/97, §§ 54 і 56, і «Nestak v. Slovakia» від 27 лютого 2007 року, заява № 65559/01, §§ 88 і 89).

47. Насамкінець, Суд зазначає, що метою пікетування було привернення уваги громадськості до гаданої дисфункції судової системи у Свердловському обласному суді. Це серйозне питання, безсумнівно, було частиною політичної дискусії і мало неабияку суспільну значущість. У зв'язку з цим Суд повторює, що завжди вимагав наявності серйозних причин для виправдання застосування обмежень на політичні заяви чи на висвітлення таких суспільно значущих питань, як, наприклад, корупція у судовій владі, оскільки судові обмеження, накладені в індивідуальних випадках, неминуче вплинуть на повагу до права на свободу вираження особистої думки в розглядуваній державі (див., mutatis mutandis, справи «Karman v. Russia», від 14 грудня 2006 року, заява № 29372/02, § 36, «Feldek v. Slovakia», заява № 29032/95,

§ 83, ECHR 2001-VIII, і «Surek v. Turkey» (no. 1) [GC], заява № 26682/95, § 61, ECHR 1999-IV). Ні національні суди, ані Уряд не висунули суттєвих причин для подібних обмежень у цій справі.