Яничарство як психiчна хвороба

Людська спільнота, взагалі кажучи, теж ізолює душевно хворих, не дуже відрізняючи їх від злочинців. Це нормальна захисна реакція здорового суспільства.

Але коли психічна хвороба набуває характеру епідемії, то всіх хворих ізолювати неможливо; прикладів аж надто багато – пияцтво, наркоманія, сексуальна стурбованість, булімія, клептоманія, релігійний, політичний та національний фанатизм і т. ін. Поки п’яниць було двоє-троє на все село, їх ізолювали. Ізолювали дуже гуманно – не били, не садовили в психушки, а просто показували на них пальцями: дивись, яка гидота, і не будь таким. А тепер п’яниць стільки, що пальцями показують уже на тверезих: дивись, який ідіот, не п’є навіть у свято. Це нормальна захисна реакція нездорового суспільства.

Критична маса яничарів – це така їх кількість, коли їм уже ніхто не дивує, а далі суспільство загалом погоджується (чи мириться) з тим, що, мовляв, це нормальні, повноправні люди. Та від того яничар не перестає бути тяжко хворою істотою, страждання якої вдається хіба що притупити наркотиками, розвагами та іншими втіхами загальної деградації.

Патогенез

Життя – це страждання (Будда). Життя – це боротьба (Маркс). Сучасна людина звела ці два твердження в одну систему рівнянь, і вийшло, що боротьба й страждання – одне й те саме. Шукаючи порятунку від страждань, слабка людина відкриває для себе спокусу – припинити боротьбу. І найпростіше зробити це – перейти на бік противника. Не буде боротьби, значить не буде й страждань, думає ця людина. Але забуває (а частіше й не підозрює) про існування підсвідомості. Яничар, коли перейде в табір ворога, якийсь час почуває себе майже переможцем; та величезний запас рідної культури нікуди не дівся – це частина його душі, та ще й значно багатша й потужніша, ніж свідомість. Слабкість (але й підступна сила) цієї підводної частини айсберга лише в тому, що вона залишається пасивною, непомітною, ніколи не усвідомлюється до кінця. Та йде час, і під тиском реальних обставин з підсвідомості, з найглибших глибин душі яничара починають зринати й обзиватися до нього якісь неясні, незрозумілі потреби, почуття, мрії, образи, спогади, бажання, мелодії, сни… Він нічого вдіяти з ними не може, бо вони непідвладні логічному осмисленню, аналізу й запереченню; вони просто є. І допікають. А дійшовши чіткого усвідомлення, входять у непримиренну суперечність із усталеним ладом душі, з наявною свідомістю, з реальним сьогоденням, яке теж не завжди пестить яничара.

Боротьба, від якої тікав яничар, з жаху перед якою, власне, став яничаром, перенеслася з зовнішнього світу у внутрішній. Суб’єкти цієї боротьби – дві етнічні культури; як природні компоненти етноценозу, вони аналогічні видам у біоценозі і, за визначенням, не схрещуються. Можна як завгодно змішувати й перебовтувати їх, але й у суспензії вони залишаються кожна собою і за стабільних умов розділяються. Міжкультурний покруч (тобто, індивід, в якому вже припинилася боротьба двох різних культурних природ і утворилася якась ніби стійка суміш) – явище таке ж неймовірне, як і покруч міжвидовий, і таке ж безплідне й безперспективне. Хоча хто його знає… он же існують чудові робочі створіння – мули, що силою й витривалістю значно перевершують і осла, й коня! От якби ще й розумом…

Клінічна картина

Конфлікт, боротьба між двома культурами, тобто між свідомою й несвідомою частинами душі яничара, викликає в ньому специфічну муку, “ломку”, тим страшнішу, чим сильніші ці два “противники”. Ломка, в свою чергу, породжує позірно алогічні форми поведінки – жорстокість, агресивність, авантюризм, саморуйнування, цинізм, фаталізм або й просто втечу в якесь традиційне божевілля.

Немає з чим порівняти пекло в душі справжнього яничара, свідомо, інтелектуально переконаного в своєму виборі: він має скільки завгодно аргументів на користь переходу в стан ворога, та все одно йому щось муляє, щось пече, і пече тим страшніше, чим більше первинного українського залишилося в його душі. Якщо він не бачить повороту назад, то йому залишається одне – витіснити з свідомості всі ті “атавізми”. Для цього, чи через це, він мусить зненавидіти все, що з ними пов’язане, – а це дуже багато! Починається жорстока внутрішня війна, часто на все життя. Звісно, вона вихлюпується на зовнішній світ, у першу чергу на головну причину страждань яничара – зраджених ним носіїв його первинної, рідної культури; він шукає способів навернути їх на свій шлях; він знаходить однодумців, знаходить “сенс життя”, він може отримати безліч перемог (наприклад, розстріляти сотні бандерівців і знедолити тисячі їхніх нащадків), але не може видужати, бо внутрішній конфлікт залишається й загострюється.

Деякі яничари присвячують усе життя інтелектуальному самовиправданню. Та найчастіше для полегшення своїх мук яничар знаходить різноманітні засоби притлумлення власної свідомості: він може замінити або заглушити свою хворобу іншою – розпустою, кар’єризмом, боротьбою за владу, релігійним блюзнірством – це буде обмін шила на швайку; а вже що найлегше, то це просто уникати знання – ось чому найкращі яничари самі неосвічені і так пильно підтримують масову неосвіченість населення.

Найзатишніше почувається, зрозуміло, масове яничарство. Як і будь-яка масова психічна хвороба, воно знаходить або створює собі колективну систему виправдання й захисту, ілюзію своєї природності й законності (пор. товариства анонімних алкоголіків, асоціації сексуальних меншин, релігійні секти і т. ін.). Маємо й приклади цілих держав-яничарів – скажімо, Російську імперію: „нормальний” росіянин не може позбутися ні своєї очевидної культурної приналежності до слов’ян і до Європи взагалі, ані своєї темної підсвідомості азійського кочівника-загарбника. Називає себе народом-воїном, але без горілки вже давно не воює. Агресивний, безжалісний, істеричний. Не зважаючи на очевидні патологічні ознаки, почувається майже самовпевнено – саме завдяки тому, що патологія носить масовий характер, реалізуючись, зрештою, в державній політиці. Щоб переконатись у цьому, досить придивитися до чеченської війни.

Недалеко від Росії втекла й Україна, бо з ким поведешся, од того наберешся. Але видимість тотальної перемоги російської культури, як це вже не раз бувало, залишається видимістю. Схрещення не відбувається, відбувається лише потужне пригноблення однієї сили іншою. Часом здається, що сила силу ломить і українська культура приречена. Та це телевізійна ілюзія людей, котрі ніколи не заглядали в саму глибину етнічної культури і не підозрюють про підводну частину айсберга.

Діагностика

Яскравими, хоча й не дуже певними ознаками яничарства є згадані вище форми алогічної поведінки; але їх слід розглядати лише як орієнтовні, бо вони можуть бути викликані й зовсім іншими причинами. Значно надійнішим симптомом є глибинна відраза до освіти («Вік живи, вік учись» – «дураком умрешь», радісно додає яничар), особливо коли вона спостерігається на тлі нормальної або й підвищеної загальної біологічної активності. У кожному разі остаточний діагноз можна поставити лише по ретельному аналізу взаємодії свідомого й підсвідомого у психіці індивіда.

Діагностика та лікування яничарства, як і більшості масових психічних хвороб, не тільки не розроблені, але навіть не усвідомлюються як суспільна проблема. Може, це було б і не страшно, якби не тяжкі соціальні наслідки яничарства.

Тут доречно зауважити, що сила-силенна фізичних хвороб не піддаються лікуванню саме тому, що вони є симптомами або прямими наслідками хвороб психічних, особливо масових і тому не визнаних. Виявити, які саме фізичні хвороби породжує яничарство – велика й непочата проблема серйозної медицини.

Якщо в очах українця сексуальні збочення є самоочевидною хворобою, бо вони для нього не характерні й протиприродні, то для окремих дуже вже цивілізованих народів це ніякі не збочення й не хвороби, а спосіб життя так званих сексуальних меншин, що їх ці народи не тільки терплять, але й забезпечують усіма правами й захистом.

Так самісінько, якщо для француза чи датчанина яничарство є рідкісною й огидною душевною патологією, то для гомо совєтікуса це нормальна форма існування, освячена віками, прикладами пращурів і прекрасно розбудованими інституціями. У нас нікому й у голову не прийде, що Соломія Крушельницька була типовим яничаром (чи ж одна вона так вірно служила чужій європейській культурі!), а Миколу Гоголя згадують скоріш від заздрості на велич російської літератури і малюють як сирітку безборонного, що його переманили й переінакшили кляті москалі.

Яничарство рідко набуває чітких однозначних форм.

Ускладнюється діагностика ще й тим, що надто часто яничарством здається несвідомий перехід на бік ворога, а то й узагалі просто біологічне походження. Пушкін не був яничаром, бо в його підсвідомості не було жодних залишків жодної семітської чи ефіопської культури. Це був чистий, стовідсотковий, дуже гармонійний росіянин – наскільки взагалі може бути гармонійною російська душа, – і загинув він аж ніяк не від яничарських комплексів; скоріш там можна запідозрити патологію міжрасового покруча, але то зовсім інша проблема.