Розділ «ДЕКЛАРАЦІЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ»

Наші вороги:

Імперіалізм і шовінізм, комунізм і націонал-соціалізм, демолібералізм і космополітизм, глобалізм і псевдонаціоналізм і всяка інша нечисть, що прагне паразитувати на крові та поті українців чи звести їх із магістрального шляху до своєї національної держави.

Наше двоєдине завдання:

Провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування незалежної держави. Зробити це цілком реально через поєднання державотворчих зусиль українського політикуму та народу, об’єднаних українською національною ідеєю.

Наше переконання:

Доки український народ не розв’яже своєї головної проблеми – не створить власної національної держави, не узаконить свого права творити державу, формувати і контролювати владу, – доти жодна його проблема (політична, соціальна, економічна, міжнаціональна, військова, релігійно-конфесійна, освітня, культурна, екологічна тощо) так і не буде вирішена на його користь, доти над українцями на їхній землі пануватимуть чужі правди, чужі сили, чужа воля.

Наш ідеал:

Людина правдивої лицарської чесноти, віддана всеціло своєму народові та його визвольній боротьбі з повною постійною готовністю на всі труди, невигоди й жертви, повна запалу, енергії й ініціативи провідника, бореться за свободу України та працює для неї в кожній ситуації і в кожному місці на земній кулі, вміє знайти, зорганізувати і повести до своєї мети своє оточення: невтомний борець за волю України, державник, революціонер.

Наше ставлення до християнства:

Новий Завіт, Євангеліє – це усвідомлення Бога не тільки як Творця і Вседержителя, а передусім – як Отця й Учителя людини і людства.

Бог приходить не тільки до спільноти, народу, але передусім – до кожної окремої людини – як можливість стати, бути і за будь-яких умов залишатися Людиною.

Поява Месії як Сина Божого є знаком, зразком, прикладом стосунків людини з Богом.

Визначальним стає не припис, ритуал, розмір храмової данини тощо, а наповнення душі Духом Святим, не відкуп через пожертву, а усвідомлення гріха, Покаяння і Прощення.

Бог приходить не тільки у свідомість і світ людини, але й у її душу. У цьому сенс віри, людяності, спасіння. Любов і Милосердя стають моральним ідеалом, імперативом і регулятором поведінки.

Абсолютна підпорядкованість Богові, божественній науці Любові дарує людині найвищу – внутрішню, духовну свободу. “Раб Божий” – формула свободи від злої волі земних владик. Поняття Свободи – права жити за законами Божими і власними, національними – стає ідеалом, нормою та обов’язком людей і народів.

Визначальною засадою і нормою Христос проголошує не просто терпимість до іншого, не ритуальну жертву чи “календарне” добродійство, а Любов як активний вияв доброти до цього іншого. Бо тільки Любов до Бога і до ближнього відкриває душу для Духа Святого, створює передумови для об’єктивної самооцінки, для щирого Покаяння і зближення душі людської з Духом Святим, тобто з Богом.

Христос уточнює і розмежовує поняття “ближнього” та “ворогів ваших” – і поняття ворогів Бога та Божого в людині як Його творінні. Перших треба любити (аж до “підстав другу щоку”), іншим треба протиставлятися (аж до бича у храмі і смерті на хресті). Бо християнська Любов не абстрактна, не розмита, не розпорошена в байдужості: вона активна, вона випливає з наскрізь духовно-революційного Благовістя і спрямована на його утвердження – і в людині, й у суспільстві.

Старозавітна Справедливість унормовує стосунки між людьми (“око за око, зуб за зуб”), але не дає виходу із глухого кута перманентних конфліктів.

Не відміняючи її (“Я прийшов не відмінити Закон, а сповнити його”), Христос дарує людству як морально-регулятивний принцип поняття Милосердя, що піднімає між людські стосунки на якісно інший, вищий рівень: “Ідіть, отже, і навчіться, що значить: “Я милосердя хочу, а не жертви” (Мт. 9:13). Так християнська Любов органічно поєднує до того взаємовиключні речі – Закон і Милосердя.

Добро перестає мислитись як якість – доброта: воно активізується і мислиться як дія. Добрим вважається не той, що не чинить зла, а тільки той, що не за приписом, а спонтанно, з Любові, за велінням Совісті – Духа Святого в собі – чинить добро (П. Скунць: “Браття, браття, правда невблаганна: для добра не досить доброти”) і здатний піднятися над особистою кривдою до Прощення – в ім’я припинення зла й утвердження добра. Звідси, до речі, й чисто українська презумпція добродійства в людині, яка виражається через звертання: “Добродію!”