Розділ «На завершення: Хто ми є?[3]»

Але ж ні, немає в нас нічого, що могло б допомогти нам уникнути норм природи. Якби було в нас щось, здібне порушувати закони природи, ми б уже виявили це. В нас немає нічого такого, що дозволяло б порушувати природну поведінку речей. Усій сучасній науці – від фізики до хімії і від біології до неврології – не залишається нічого іншого, як підтвердити це спостереження.

Рішення цього заплутаного питання криється в іншому. Коли ми кажемо, що ми вільні, – і це правда, що таке можливо, – це означає, що наша поведінка визначена тим, що відбувається всередині нас, у нашому мозку, а не під впливом зовнішніх факторів. Бути вільними – не означає, що наша поведінка не визначається законами природи. Це означає, що вона визначається законами природи, що діють у нашому мозку. Наші вільні рішення вільно визначаються впливом багатьох швидкоплинних взаємодій між мільярдами нейронів у мозку: вони вільні тією мірою, що її дозволяє і визначає взаємодія цих нейронів. Чи означає це, що коли я приймаю рішення, «я» – той, хто вирішує? Так, звичайно, адже було б безглуздо питати, чи можу «я» зробити щось, що відрізняється від того, що вирішив весь комплекс моїх нейронів. Ці дві речі, як з приголомшливою ясністю зрозумів голландський філософ Барух Спіноза у XVII столітті, є єдиним цілим.

Немає понять «я» і «нейрони в моєму мозку». Це те саме. Особистість є процесом: складним, тісно інтегрованим.

Коли ми говоримо, що людська поведінка непередбачувана, це правда, тому що це річ занадто складна для прогнозу, особливо наша власна поведінка. Наше потужне відчуття внутрішньої свободи, як прозрівав Спіноза, походить з того, що ідеї та образи, які ми отримуємо ззовні, є набагато грубішими і більш умовними, ніж деталізовані, складні процеси, що відбуваються в нас. Ми є джерелом подиву у своїх власних очах.

У нашому мозку сто мільярдів нейронів, стільки ж, скільки зірок у галактиці, а кількість зв’язків і потенційних комбінацій, за допомогою яких вони можуть взаємодіяти, вже й зовсім астрономічна. Ми не усвідомлюємо всього цього. «Ми» – це процес, сформований всією цією хитромудрістю, а не тільки тією малою ії часткою, яку ми усвідомлюємо.

«Я», що вирішує, це те саме «я», яке утворюється (ще, звичайно, не зовсім ясно, в який спосіб, але ми вже почали розуміти) з роздумів про себе; представленням себе у світі; від розуміння себе як змінної точки зору в контексті світу; з цієї приголомшливої структури, що обробляє інформацію і будує уявлення, – нашого мозку. Коли ми відчуваємо, що це саме «я» – той, хто вирішує, не може бути більшої правди. Хто ж іще?

Я – це, як наполягав Спіноза, моє тіло і те, що відбувається в моєму мозку і серці, з їх величезною і, для мене, абсолютною нерозривною складністю.

Таким чином, наукова картина світу, яку я викладаю на цих сторінках, не йде врозріз із нашим самовідчуттям. Вона не розходиться і з нашим мисленням у моральному і психологічному плані, і з нашими емоціями і почуттями. Світ складний, і ми звертаємося до нього різними мовами, що відповідають процесу, який ми описуємо. Кожен складний процес можна розглядати і розуміти різними мовами і на різних рівнях. Ці різні мови перетинаються, переплітаються і взаємно посилюються, як і самі процеси. Вивчення нашої психології стає складнішім через розуміння біохімії мозку. Вивчення теоретичної фізики живиться пристрастями та емоціями, які пожвавлюють наше життя.

Наші моральні цінності, емоції, наша любов не стають менш реальними, являючи собою частину природи, те, що ми поділяємо з тваринним світом, або те, що визначається еволюцією, якої наш вид зазнав за мільйони років. Скоріше, в результаті цього вони є більш цінними, оскільки вони реальні. Вони походять з тієї ж комплексної реальності, що і ми. Наша реальність – це сльози і сміх, подяка і альтруїзм, вірність і зрада, минуле, що переслідує нас, і спокій. Наша реальність складається з суспільств, емоцій, які надихаються музикою, безлічі переплетених мереж спільного знання, що ми його будуємо разом. Усе це є частиною саме тієї нашої власної «природи», яку ми описуємо. Ми є невід’ємною частиною природи; ми і є природою, в одному з її незліченних і нескінченно різноманітних виражень. Саме це ми дізналися з нашого постійно зростаючого пізнання цього світу.

Те, що надає нам конкретної людяності, не означає відрив від природи, це, власне, є частиною природи. Це форма, якої природа набула тут, на нашій планеті, у нескінченній грі своїх комбінацій, шляхом взаємного впливу й обміну кореляціями та інформацією між своїми частинами. Хто знає, скільки ще існує екстраординарних комплексів і які форми вони мають, може такі, що їх неможливо уявити собі, у нескінченних просторах космосу… Там так багато простору, що це по-дитячому – думати, що десь на периферії звичайної галактики повинно бути щось однозначно особливе. Життя на Землі тільки малою мірою відображає те, що може статися у Всесвіті. Наші власні душі – лише один такий невеличкий приклад.

Ми – вид, від природи спонуканий цікавістю, єдиний, що залишився з групи (Homo), яка складалася з десятків таких самих цікавих видів. Інші види у групі вже вимерли; деякі, такі як неандертальці, не так вже й давно, приблизно тридцять тисяч років тому. Це група видів, які еволюціонували в Африці, споріднених із ієрархічними та схильними до сварок шимпанзе – а ще більш близьких до бонобо: невеликого, мирного, щиро демократичного і нерозбірливого у зв’язках виду шимпанзе. Група видів, які неодноразово залишали Африку, щоб досліджувати нові світи, і зайшли дуже далеко: зрештою, до самої Патагонії – а зрештою, аж до Місяця.

У цікавості немає нічого неприродного: навпаки, вона в нашій природі.

Сто тисяч років тому наш вид залишив Африку, спонуканий, можливо, саме тією цікавістю – далі пізнавати світ. Пролітаючи над Африкою вночі, я думав: можливо, один з моїх далеких предків, що жив на широких відкритих просторах Півночі, вдивлявся в небо й уявляв, як його далекий нащадок летить там, у височині, розмірковуючи про природу речей, спонуканий тією самою цікавістю.

Я вважаю, що наш вид довго не протримається. Не схоже, щоб ми були створені з матеріалу, що дозволив, наприклад, черепасі існувати більш-менш незмінною протягом сотень мільйонів років; у сотні раз довше, ніж ми взагалі існуємо. Ми належимо до короткоіснуючого роду. Всі наші двоюрідні брати вже вимерли. Більше того, ми завдаємо шкоди світу і собі. Жорстокі зміни клімату і довкілля, які ми викликали, навряд чи підуть нам на користь. Для Землі це, можливо, буде невеликим потрясінням, але не думаю, що ми переживемо його без втрат – особливо зважаючи на те, що громадська і політична думка воліє ігнорувати небезпеку, яку ми створюємо, і ховати голову в пісок. Ми, мабуть, єдиний вид на Землі, який усвідомлює неминучість нашої індивідуальної смерті. Я боюся, що скоро ми також маємо стати єдиним видом, який свідомо спостерігатиме пришестя власної колективної загибелі або, принаймні, загибелі своєї цивілізації.

Оскільки ми більш-менш розуміємо, що робити з нашою індивідуальною смертністю, то впораємося і з руйнуванням нашої цивілізації. Різниця не настільки й велика. І, звичайно, це трапляється не вперше. З цим уже стикнулися Майя і критяни, а також багато інших народів. Ми народжуємося і вмираємо, як народжуються і вмирають зірки, як індивідуально, так і колективно. Це наша реальність.

Життя таке цінне для нас тому, що воно швидкоплинне. І як писав Лукрецій: «Наш апетит до життя ненажерливий, наша жага життя невгамовна» (De rerum natura, III, 1084). Але, занурені в цю природу, що створила нас, що спрямовує нас, ми не є бездомними істотами у підвішеному стані між двома світами; істотами, які вийшли з природи, але лише частково належать до неї, прагнучи чогось іншого. Ні: ми вдома.

Природа – це наш дім, і в природі ми вдома. Цей дивний, багатокольоровий і приголомшливий світ, який ми досліджуємо, – де космос є зернистим, часу не існує, а речі перебувають в ніде, – все це не віддаляє нас від нашої істинної сутності, бо це лише те, що наша природна цікавість дозволяє нам дізнатися про місце, де ми живемо. Про матеріал, із якого ми самі зроблені.

Ми створені з того ж зоряного пилу, з якого складається все в світі, і коли ми поринаємо в скорботи або коли нас переповняє велика радість, ми є тим, чим не можемо не бути, – частиною нашого світу. Лукрецій чудово висловлює це:

…всі ми народжені з одного небесного насіння;

у всіх нас єдиний батько,