Розділ «II»

Зрівнялось їй дванадцять годочків; помер старий Самійленко, нехай царствує! Дуже зажурив він жінку! Хоч вони й заможненькі були – мали хату гарну і худобу, – та все без його зостались, як сироти.

Приходжу до них: дочка в садку, мов та зозулька кує, стара журиться, поглядає по дворі та й каже:

– Голубонько моя! неначе мені світ зав’язаний! Сумно мені, нудно мені! великая моя туга!

– На те воля Божа, моя любко, – кажу я. – Плачем лиха не поправите. У вас дочка росте.

Вона тоді й каже:

– Перед смертю Петро казав мені, що під старою черешнею, в садку, він срібні гроші закопав. «Нехай, – каже, – нашій Оксані буде; і не викопуй їх, жінко, бо вражих ляхів не встережешся. Або отцю Андрію оддай».

Ми зараз-таки й пішли викопувати ті гроші. І справді, знайшли глечик, височенький собі, повен грошей, а гроші все срібні, все карбованці. Полічили та й однесли до отця Андрія.