Розділ «Гидке каченя, яке перетворило себе на лебедя»

6 лютого 1911 року в містечку Тампіко, штат Іллінойс, у родині продавця взуттєвого магазину Джона Рейгана (який, утім, чомусь усе життя вперто називав себе Джеком) та його дружини Неллі народився другий син. Пологи були вкрай важкими, лікарі ледве врятували життя як матері, так і немовляти і заборонили Неллі мати дітей в майбутньому. Попри це (а може саме завдяки цьому) син став її улюбленцем. Неллі домоглася, щоб її меншенького хрестили в протестантській церкві, як колись її саму, а не в католицькій, як батька та старшого на два роки сина Ніла. І дала йому як друге ім’я своє дівоче шотландське прізвище. Так з’явився на світ Рональд Вілсон Рейган.

Джек Рейган був не просто продавцем. Ця людина ціле життя носилася з ідеєю створення в американській глибинці мережі спеціалізованих магазинів по продажу модельного взуття. Кілька разів Джек піднімався до рівня співвласника взуттєвої крамниці. Щоразу за однією й тією ж схемою: гроші давав компаньйон, який-небудь адвокат, директор школи чи землевласник, якого Рейган переконав, що цей бізнес — золоте дно, а внесок самого Джека полягав у безпосередньому керівництві магазином. І щоразу такий магазин банкрутував. Можливо містечка Іллінойса на початку ХХ століття ще не доросли до таких «бутіків». Але головна причина невдач полягала в тому, що Джек Рейган страждав, як кажуть у Америці, на «ірландську хворобу» — був запійним п’яницею. Та ще й грав у карти. Майже після кожного чергового запою Джек втрачав свій бізнес або роботу. Відтак у роки дитинства майбутнього президента періоди відносного матеріального добробуту стрімко змінювалися абсолютним безгрошів’ям. До того ж родина була змушена постійно змінювати місце проживання. І лише в Діксоні Рейгани затрималася на довгих 12 років. Саме це містечко майбутній президент і вважав своєю малою батьківщиною.

Коли Рональд у 7-річному віці пішов до школи, з’ясувалося, що він страшенно короткозорий. До того часу ніхто не здогадався перевірити його зір. «Мені й на думку не спадало, що я короткозорий, — писав Рейган згодом у автобіографії. — Я просто вважав, що весь світ складається з кольорових плям, які набирають чіткості мірою наближення до них. Я був переконаний, що такими ж були і всі інші люди». Відтоді хлопцеві довелося одягнути окуляри з товстими скельцями, з тим, щоб не знімати їх, здавалося б, ціле життя. Протягом усіх шкільних років окуляри були його прокляттям — по-перше, він був єдиним очкариком у класі і його дражнили, по-друге, вони заважали йому займатися спортом, зокрема улюбленим американським футболом. Відтак, закінчивши школу Рейган прийняв вольове рішення — викинув окуляри геть і ніколи їх більше не одягав. Таке рішення створювало для нього величезні професійні та побутові проблеми. Але він стійко тримався свого. І лише через багато десятиріч, коли в Америці з’явилися контактні лінзи, Рейган став одним з перших, хто скористався цією новинкою медицини.

Рональд аж ніяк не був «заученим» відмінником, яким по ідеї мав би бути єдиний очкарик у класі. Він був радше «міцним середняком» і сам визнавав згодом, що «С» (аналог нашої «трійки») — це його оцінка. Рон уникав читати підручники, втім, як і будь-які інші книжки, і свої оцінки отримував за рахунок феноменальної пам’яті — уже тоді міг, прослухавши кілька сторінок тексту, повторити їх без жодної помилки. Головним його заняттям у ті роки був спорт. «Голландець» Рон, як чомусь прозвали Рейгана, був худорлявим і слабеньким хлопчиком. Але він довго і настирливо «качався» і за кілька років мав уже атлетичну фігуру «чоловіка-красеня», яку зберіг завдяки тривалим та інтенсивним щоденним вправам до глибокої старості. У віці 15 років йому вдалося влаштуватися рятувальником на міському пляжі Діксона. І працював він там щоліта 7 років підряд. При цьому «ідейний» трієчник відкладав щотижня по 20 доларів на… навчання в коледжі.

Час закінчення Рейганом школи співпав із початком Великої депресії 1929–1933 років. Мільйони американців втратили роботу. Серед них був і Джек Рейган. Але Рон таки став студентом. Він, відшукавши дешевий коледж у крихітному містечку Юріка за 150 кілометрів від Діксона, домовився, що з урахуванням його спортивних успіхів плату за навчання для нього буде знижено вдвічі — до 90 доларів на рік. Рейган-студент, попри величезний рівень безробіття, знайшов собі аж дві роботи — мив посуд у чоловічій студентській їдальні і на кухні жіночого гуртожитку. Він не тільки утримував себе сам, але й допомагав матеріально батькам, а через рік витягнув до коледжу і старшого брата, навчання якого теж частково оплачував. Окрім миття посуду Рейган у студентські роки активно займався спортом, грав у самодіяльному студентському театрі. Але він практично не… вчився. «Професор знав, що мені потрібен лише диплом, — згадував Рейган через багато років, — і тому не був занадто вимогливим до мене». «Отож я ніколи не мав оцінки вище «С» (трійки)». Попри це Рональд зрештою здобув ступінь бакалавра економіки, а через кілька десятиріч став першим в історії Сполучених Штатів президентом, який міг стверджувати, що має вищу економічну освіту.

Рейган завжди пишався тим, що ані він сам, ані його родина навіть у найскрутніші часи не користувалися ніякими видами соціальної допомоги. І якщо в 60-70-і роки ХХ століття ліберальні американські політики любили розводитися про своє бідне, важке дитинство — син мільйонера Ліндон Джонсон натякав виборцям, що підлітком голодував, а Джіммі Картер, який успадкував від батька велику плантацію, називав її «маленькою фермою» — Рейган згадував свої дитинство та юність як «гідні та щасливі». А ще з неприхованою недоброзичливістю ставився до всіх тих, хто «намагався сидіти на шиї» у федерального уряду чи влади штату — безробітних, інвалідів, самотніх та багатодітних матерів тощо.