Розділ «Повітряний міст із Європою та доля авіації Директорії УНР, літо-осінь 1919 р»

1-й Запорізький авіаційний загін працював на першій українській міжнародній авіалінії, яка сполучала уряд УНР із Європою. За допомогою запорожців було створено надійний повітряний міст, через який відправлялися на захід і поверталися на батьківщину політики, дипломати, військові, на літаках перевозилася державна кореспонденція, преса, українські гроші та нагороди, які виготовлялися в Німеччині, та навіть обладнання (зокрема, друкарський верстат для випуску грошей).

У 1960-і роки в друкованому органі ветеранів Армії УНР часопису «Дороговказ» було опубліковано два фотознімки з життя 1-го Запорізького авіаційного загону, але — без жодних підписів (ці фото ми публікуємо у книзі). Невдовзі до редакції надійшов лист Володимира Пилипця, який у 1919 р. служив перекладачем у складі цього підрозділу, з докладною розповіддю про роботу запорожців на першій українській міжнародній авіалінії:

«Подана на обкладинці „Дороговказу" ч. 7 верхня світлина представляє літак конструкції німецької фірми „Цепелінверке стаакен", „Р. XIV“-1918. Крила подвійні. Біплян. Ширина крил — 42 метри. Довжина крила — 22 метри. Вага літака — 10.000 кілограмів. Можливий тягар до завантаження — 4200 кілограмів. Максимальна висота лету — 4350 метрів.

Залогу цього літака становили: командир-обсерватор, 2 пілоти, 1 радіотелеграфіст, 1 кулеметчик, 2 механіки. Літак мав п’ять моторів, кожний по 245 кінських сил. Швидкість лету літака виносила 120–135 кілометрів на годину.

Уряд УНР винаймав три таких літаки типу „Р. XIV“-1918 і три типу „Гота“ г. V. Ці останні мали по два мотори, по 260 кінських сил кожний. Ці всі літаки, разом із німецькою залогою та обслугою, служили для перевозу української дипломатичної пошти, для висилання українських послів та місій, для привозу друкованих у Німеччині українських паперових грошей і т. ін.

На кадовбі літака, який є представлений у „Дороговказі", видно знак німецької фірми „Д.Л.Р.“, а направо від нього український державний герб — тризуб, бо літак був на державній службі України. Літак мав у кадовбі десять великих бензинових збірників, з котрих кожний містив у собі 300 літрів бензини. Ці 300 літрів бензину при добрій погоді вистачали на десять годин лету. Із цим запасом бензини літак вилітав із „Фрідріхсгафен ам Бодензее", летів через Мадярщину, частину Румунії аж до Кам’янця-Подільського і тим же шляхом вертався до Німеччини.

Командиром літака, який подано у „Дороговказі", був капітан німецької авіяції Клікерман. Зв’язковим старшиною для німців був однорічник-підхорунжий Володимир Пилипець, який хоч тоді ще не мав старшинської ранги, але з наказу командира Запорізького Авіовідділу, сотника-пілота Євгена Жаховського (насправді Олександра. — Прим. Я. Т.) виконував ці обов’язки тому, що він плавко говорив по-німецькому.

Літак «Цепелін Штаакен» XIV Р. 69/18 на німецькому летовищі перед відправкою в Україну. Поряд із літаком — старшини екіпажу та, вірогідно, члени посольства та військової місії УНР у Німеччині, весна 1919 р.

Фото з видання Rimmel R Staaken at war

«Цепелін Штаакен» XIV Р. 69/18 та «Ньюпор»-23 зі складу Летунського відділу Галицької армії на летовищі під Кам'янцем-Подільським, серпень 1919 р.

Фото з приватної колекції автора

Літак, який показано у „Дороговказі", стоїть не на власному аеродромі 1-го Запорізького Авіовідділу, що знаходився біля Єпархіяльного Свічкового Заводу, а на великому пасовиську коло т. зв. „польських фільварків" у Кам’янці-Подільському. Воно було вище, ніж аеродром, мало значно твердіший грунт, який не подавався під тягарем велетня-літака, а тому було більш безпечне як до приземлення, так і для старту.

На поданій у „Дороговказі" світлині, у відчинених дверях кадовба, стоїть наш улюблений командир сотник-пілот Євген Жаховський. Над ним, опертий на борт, стоїть тодішній інспектор авіяції полковник-пілот Олександр Єгоров. Праворуч від нього — поручник І. Молоко, господар Авіовідділу та харчовий старшина. На землі, в останному ряді (зліва направо) четвертий — підхорунжий Володимир Пилипець, у тому часі радіозорець (обсерватор) Авіовідділу. На світлині зліва видно також автомобілеві лихтарі.

Це — автомобіль Головного Управління Повітрофльоту УНР. Цією машиною автор цих рядків разом із сотником Бойвенком, на наказ Начальника Української Авіяції полковника-пілота Віктора Павленка, у серпні 1919 року щодня їздили на товарову станцію у Кам’янці-Подільському контролювати інвентар Авіопарку, що знаходився там у товарових вагонах.

Час, у якому ця світлина була зроблена, — серпень 1919 року. Світлину правдоподібно зробив ад’ютант Авіовідділу сотник-зорець Микола Пономаренко (насправді Сергій. — Прим. Я. 77).

Друга світлина понад усяких сумнівів зроблена у городчику понад ставком Єпархіяльного Свічкового Заводу, що містився у віддалі 2-3 кілометрів від Камянця-Подільського, направо від дороги, що провадила до Шатави. Там був розквартирований персонал нашого Авіовідділу. На жаль, я не пригадую собі всіх прізвищ, представлених на світлині. Не пригадую собі і відвідин тих чи інших високих урядовців Уряду УНР. Не є виключене, що в часі доконання цієї знімки я із сотником Бойвенком були у нашому Авіопарку на товаровій станції.

В центрі цієї світлини, у темній уніформі і без шапки — командир Авіовідділу сотник Є. Жаховський, Біля нього, з витягнутою рукою, мабуть, сотник-зорець Олексіїв. За ним (видно лише голову в шапці), мабуть, шеф механиків підхорунжий Звягин. Направо (видно тільки голову з-над берега) — хорунжий пілот Арватов. Пан у чорний пелериці — це, мабуть, артист-маляр, добрий знайомий сотника Жаховського, що приходив до нас на аеродром малювати картини з наших літаків. Одного разу він поскаржився мені, що не має потрібних йому олійних фарб у тюбиках, а тому не може представити цілої краси наших літаків, про які він із захопленням казав: „…неначе пташка, що зривається до лету". На моє прохання командир згаданого тут літака-велетня, капітан Клікерман привіз йому з Берліна всі потрібні фарби. Радість була не до описання. Вималював дійсно дві чудові, високої артистичної вартости, картини наших літаків. Одну із них подарував Головному Отаманові Симонові Петлюрі…

Час, у якому була зроблена ця світлина, це, на мою думку, — осінь 1919 року, але ще до приходу поляків, бо в 1920 році німці вже не прилітали на літаках-велетнях до Камянця-Подільського»56.

Як же з’явилися німецькі літаки на службі уряду УНР? Авіаційний парк Повітряного флоту потребував нагального оновлення. У розпорядженні Директорії залишилися тільки літаки старих російських, французьких, австрійських та німецьких конструкцій, які за своїми технічними якостями, як висловлювалися льотчики, були «ломом». Часто з 5 таких апаратів ледве збирали один, придатний до польотів. А літаки були потрібні навіть не стільки для бойових потреб, скільки для виконання важливих державних доручень за кордоном. Відтак, за кордон задля закупівлі нових літаків було делеговано кількох українських льотчиків. Ще у лютому 1919 р. у якості експерта з закупівель за кордон відлетів військовий льотчик К. Голіцинський. Згодом з аналогічним завданням до Берліна прибув і авіатор Микола Кривенко. Нарешті, у серпні 1919 р. до м. Гляйвіц (Німеччина) прилетіли сотник Василь Мурашко та хорунжий військовий льотчик Венедикт Федченко. На В. Мурашка було покладено обов’язки розшукати та придбати для потреб Повітряного флоту УНР нові літаки, здатні долати великі відстані. Згодом, потрапивши до рук радянських каральних органів, він свідчив на допитах про свою діяльність за кордоном: «Я уже сказал, что лично мною для армии УНР ничего закуплено не было. Правда, я имею некоторое отношение к приобретению 10 самолетов для армии УНР, но эти самолеты к месту назначения доставлены не были. Дипломатический украинский представитель УНР в Берлине Порш приобрел в Германии 4 самолета и представитель украинской кооперации за границей некто Сербиненко в Италии закупил 6 самолетов. Затем все эти самолеты были доставлены в Прагу, где я их принял и по договоренности с чехословацкими властями организовал их сохранность»57.