Розділ «IX»

Ми їдемо вже кілька днів. У небі з'являються перші літаки. Ми випереджаємо вантажні ешелони. Гармати, гармати… Далі ми їдемо фронтовою залізницею. Я розшукую свій полк. Ніхто не знає, де саме він тепер стоїть. Я десь ночую, десь дістаю вранці свою пайку харчів і якісь непевні вказівки. Завдавши на плечі ранець, я беру гвинтівку і знову рушаю в дорогу.

Коли я прибуваю до пункту призначення — до зруйнованого містечка — то не знаходжу жодного з наших. Дізнаюся, що тепер наш полк увійшов до складу летючої дивізії, яку завжди кидають туди, де особливо небезпечно. Це не поліпшує мого настрою. Мені розповідають, що наші мали великі втрати. Я розпитую про Кача й Альберта. Про них ніхто нічого не знає.

Шукаючи далі, я блукаю навкруг, і мене проймає якесь дивне почуття. Одну ніч, а тоді ще й другу я сплю просто неба, немов індіанець. Нарешті я дістаю точні відомості і по обіді вже доповідаю в нашій ротній канцелярії про своє прибуття.

Фельдфебель затримує мене тут. За два дні рота повернеться з передової, тож немає сенсу посилати мене туди.

— Як воно у відпустці? — питає він. — Мабуть, добре?

— Та не дуже.

— Атож, атож, — зітхає він, — якби не треба було знову повертатися. Через те друга половина відпустки завжди зіпсована.

Я тиняюся без діла до того дня, коли наша рота повертається з передової: всі сірі, брудні, сердиті й похмурі. Я схоплююся, пхаюся поміж них, шукаю очима знайомі обличчя, — он Тьяден, он сякається Мюллер, а ось і Кач, і Кроп. Потім ми кладемо наші солом'яні матраци поруч, один біля одного. Я дивлюсь на хлопців якось винувато, хоч жодних підстав для того немає. Перш ніж укластися спати, я дістаю решту картопляників та джем, нехай і хлопці поласують.

Два картопляники, що лежать зверху, трохи запліснявіли, та їх іще можна їсти. Я беру їх собі, а кращі віддаю Качеві й Кропові.

Кач жує картопляника й питає:

— Це, либонь, мати пекла?

Я киваю головою.

— Смачні, — каже він, — дуже смачні.

Я ледве стримую сльози. Вже не впізнаю самого себе. Та дарма, невдовзі це минеться, мені стане краще тут — із Качем, із Альбертом, із усіма. Тут я на своєму місці.

— Тобі пощастило, — шепоче Кроп перед тим, як заснути, — кажуть, що нас відправляють до Росії.

До Росії! Але ж там війна вже скінчилася.

Удалині гримотить фронт. Барачні стіни тріщать.

У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.

Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців — так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі і знервовані, бо так ретельно все чепурити — то справа не для нас, а марширувати на парадах — і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.