Розділ «Ноніта[1]»

З італійської переклав Геннадій Федоров

[Цей рукопис передав нам начальпик тюремної варти одного п'ємонтського містечка. Повідані цією людиною розпливчаті відомості про таємничого в'язня, який залишив манускрипт у цюпі, завіса туману над долею автора, якесь дивне цілковите мовчання з боку тих, хто знав особу, що пописала ці сторінки — все це примусило нас вдовольнитися тим, що нам було дано знати, й утішитися цими залишками рукопису — за винятком поточеного мишами — на підставі яких, ми вважаємо, читач зможе скласти собі уявлення про незвичайну справу Гумберта Гумберта (але хіба не парадоксальним чином таємничий в'язень Владімір Набоков виявився біженцем в області Ланге і чи не розкриває нам цей рукопис невідоме обличчя багатоликого супротивника моралі?) і вивести з цих аркушів їх вміст: прихований урок -урок високої моралі під прахом ницої розпусти.]

Ноніта. Цвіт юності моєї, туга ночей моїх. Я ніколи не побачу тебе. Ноніта. Ноніта. Три склади як зіткане з ніжності заперечення: Но. Ні. Та. Ноніта, хай вічно буде пам’ять про тебе зі мною, поки не стане твій образ тьмою, а місцем твоїм гробниця.

Моє ім’я Гумберт Гумберт. Коли сталося це, я безшабашно виснажував себе торжествами юності. За словами людей, які знали мене, не тих, хто бачать тепер у цій казні зсохлу людину з першими ознаками пророчої рослинності, що робить шерехатими щоки; за словами людей, які знавали мене тоді, був я отроком обдарованим з патиною меланхолії, якій, гадаю, я зобов’язаний південним хромосомам мого калабрійського предка. Діви, пізнані мною, жадали мене всім шаленством свого квітучого лона, вони стреміли до мене всю земну тривогу своїх ночей. Я мало що пам’ятаю про дів, яких пізнав, мої погляди ледве ковзали по їхніх щоках, які золотіли проти світла шовковистим прозорим пухом, бо був хижо захоплений зовсім іншою пристрастю.

А захоплений, друже мій читачу, з усією шаленістю моїх ретельних років я був захоплений пристрастю до тих, кого ти з розніженою в’ялістю назвав би «старицями». Усім глибинним сум’яттям мого молодецтва тягнувся я до них, уже відмічених суворістю невблаганних літ, зігнених фатальним сходом восьми десятків зим, жорстоко пригнічених жаданою появою старіння. Для опису цих зневажених більшістю чоловіків дряхлиць, удостоєних неподобної байдужості звичайних прибічників, usagers, двадцятип’ятирічних пружних тілом мешканок Фріулі, стиснений також і в цьому сплесками бурливого знання, що завжди придушує кожний притаманний мені порив цнотливості, застосую я, мій читачу, термін, в точності якого в мене немає невпевненості: паркиці[2].

Що сказати вам, тим, що осуджують мене (toi, hypocrite lecteur, mon semblable, mon frère! тобі, лицемірному читачеві, подобі моїй, братові моєму!), про ранішню здобич, яку запропоновано найлукавішому любителеві паркиць серед багнищ цього нашого підземного світу! А ви, що прямуєте свій біг по вечірніх садах у тривіальному переслідуванні ледве округлих тілом отроковиць, що знаєте ви про смиренне і скрадливе, збуджуюче свербіж слідкування, яке любителеві ветхих дів дозволено вести з лавиці старого саду в духовитій тіні базиліки, на гравійній доріжці приміського цвинтаря, на розі богадільні недільним часом, біля дверей нічліжки, з рядів псаломщиків опікунської процесії, на доброчинній лотереї, з завжди закритого від сторонніх поглядів любовного, ой леле!, неминуче цнотливого укриття, звідки можна зблизька спостерігати за їх зритими вулканічними складками лицями; за водянистими, затягнутими катарактою орбітами; за невірним порухом зсохлих губ, що запали у витончене провалля беззубого рота, губ, іноді прорізаних виблискуючим струмком слинявого екстазу; за знівеченими вузлуватими руками, які ледве перебирають чотки та нервово тіпаються у непристойному, провокаційному тику!

Друже-читачу, я ніколи не зможу передати тобі безутішне томління цих перебіжних жертв пари очей, їх спазматичний дрож від навмисних легких дотиків, від ліктьового поштовху у трамвайній давкотні («Даруйте, синьйоро, чи не бажаєте сісти?» О, чорт тебе забирай, та як насмілився ти перехопити затягнутий вологою погляд вдячності й відповідне «Дякую, добрий юначе!», ти, котрий волів би прямо на місці втілити в життя Бахусову сцену оволодіння?); від торкання литками колін під час поштивого просування між рядами стільців у післяполудневій самотності периферійного кінотеатру; від повного стриманої знемоги потиску — о, спорадичний момент гранично близького контакту! — кістлявої руки поважної стариці, якій я зі скрушеним виглядом молодого першопрохідника допоміг перейти вулицю на сигнал світлофора

Події моїх насмішкуватих літ вели мене до інших іще зустрічей. Як сказано, виглядав я аж до біса гарно: смагляві щоки й ніжне дівоче обличчя, відмічене зародженням зрілості. Я не нехтував коханням ще не сформованих дівуль, але зносив його як данину обставинам віку. Пам’ятаю, одного травневого дня, коли світило стояло на вечірнім прузі — це було в провінції Варезе в парку одного гостинного маєтку над озером з червоною від призахідного сонця гладінню — лежав я під покровом кущів біля однієї шістнадцятилітньої, ще неопереної, одне ластовиння, охопленої жаром любовних устремлінь, які воістину лякали. І ось, мій читачу, в ту саму мить, знехотя віддаючи юнці легко спадаюче чудотворне місце моєї зрілості, я і вбачив, майже вгадав у вікні другого поверху обриси дряхлої зігненої навпіл стариці, яка розгортала вздовж ноги безформний джгут чорної бавовняної панчохи. Швидкоплинне видіння цієї зритої здутими венами кінцівки з напливами жирових відкладень, яку ублажали немічні рухи старечих рук, що розминали панчішну грудкуватість, явилось мені (о, мої жадаючі очі!) безжально спокусливим фалічним символом, обласканим цнотливим жестом; і так лучилось, що тієї ж миті, охоплений екстазом, який від віддаленості став тільки сильнішим, я з хрипом вибухнув виливом біологічних складових моєї загари, які дівчисько (нетямуще жабеня, як я тебе ненавидів!) зі стогоном підібрало як данину своїм, ще нестиглим принадностям.

О, хіба могло колись збагнути ти, нерозумне знаряддя моєї відкладеної пристрасті, що споживаєш харчі з чужого столу? Що дурненьке марнославство твоїх незрілих літ було мені лиш палким порочним спільником? Від’їхавши з родичами наступного дня, ти за тиждень надіслала мені листівку з підписом: «твоя стара подруга». Чи вгадала ти правду, точним епітетом явивши свою прозорливість, чи то була жаргонна бравада ліцейської студентки на зло епістолярній філологічній спадщині?

О, з яким трепетом став я вдивлятися з того часу в вікна кожної ванної кімнати в надії угледіти позбавлений одягу silhouette, силует, вісімдесятилітньої перестариці? О, скільки вечорів провів я в самотньому жаданні, причаївшись за деревом і звернувши погляд на спроектований на фіранку профіль чиєїсь прародительки, яка найделікатнішим чином зосереджено шамкала, споживаючи свою їжу! Але яке жорстоке розчарування, раптове і блискавичне (tiens, donc, le salaud! яка мерзота! зверніть увагу) відчував я, угледівши фігуру, яка виходила з-за куліси театру тіней та являла з підвіконня своє оголене єство пишногрудої танцюристки з бурштиновими стегнами андалузької кобилиці!

Так місяці й роки проводив я в ненаситному полюванні на обожнених паркиць, спрямований до пошуку, який, я знаю, бере свій незгладимий в пам’яті початок з тієї самої миті мого народження, коли стара беззуба акушерка - результат марних пошуків мого батька, який тим ночним часом спромігся знайти тільки її, що стояла однією ногою край могили - витягла мене зі склизької темниці материнського лона і при світлі життя показала своє безсмертне обличчя jeune parque, молодої парки.

Я не шукаю виправдань для вас, що читають ці записи (a la guerre comme a la guerre, на війні як на війні), але хочу хоча б пояснити, наскільки фатальним виявився збіг обставин, що привів мене до тієї перемоги.

Одна вечірка, на якій у колі запрошених був і я, виявилась жалюгідним petting party, збориськом шукаючих утіх парочок, складених з молодих манекенниць та ще статево незрілих університетських студентів. Надмірна хіть визивних красунь, які відверто пропонували свої груди з розстібнутої у запалі танцю блузи, не подобалась мені. Я вже подумував збігти з цього банального торговища ще незайманими проміжностями, коли тонкий звук, майже виск (хіба можна словами виразити шалену висоту тону та сипле згасання писку виснажених голосових зв’язок, l’allure suprème de ce cri centenaire? цього столітнього крику на граничній межі?), трепетний репет дряхлої стариці порушив тишу, що зустріла її. А в дверному отворі я вбачив її, її лик далекої парки того передродового шоку, її личину, відмічену натхненністю хтиво закручених сивих пасом; побачив заклякле тіло, що похитувалося на кістлявих ногах, гостряками своїх кутів воно настовбурчувало тканину зношеного чорного плаття; зігнутий на дугу ламкий абрис кощавого стегна, яке беззахисно випирало під стародавньої стриманості та поштивого вигляду спідницею.

Господарка дому, пересічна дівуля, з підкреслено робленою гостинністю підняла очі до неба і мовила: «Це моя бабуся».

[Тут кінчається незаймана частина рукопису. Як вдалося зрозуміти з окремих рядків, які ще можна було розібрати, далі все відбувалося так. Через кілька днів Гумберт Гумберт викрадає бабусю у господарки дому і, всадивши її на раму велосипеда, прямує з нею до П’ємонту. Спочатку влаштовує в приюті для незаможних перестарілих, де тією ж ніччю оволодіває нею, відкривши, між іншим, що для стариці - це не перший досвід. На світанку наступного дня до стоячого у досвітньому садовому сутінку щасливця підходить молодик сумнівної зовнішності і незворушно питає, чи насправді стариця доводиться Гумбертові бабусею. Занепокоєний Гумберт з’їжджає разом з бабусею з приюту і починає карколомну гонку по шляхах П’ємонту. Вони відвідують Винний Ярмарок у Капеллі, Свято трюфелів у Альбі, беруть участь у дефіле масок у Кальянетто, заїжджають на продаж великої рогатої худоби у Ніцу Монферрато, на конкурс «Прегарна Мірошничка» в Іврею, на змагання з бігу в мішках на честь свята місцевого святого в Кондолі. В кінці цього божевільного кидання по нескінченності краю, який гостинно прийняв його, Гумберт помічає, що його котень уже подавно і незворушно переслідує молодий дослідник у сідлі моторолера «Ламбретта», причому робить це зовсім не криючись. У містечку Інчіза Скапаччіно він відводить Ноніту до мозольного оператора, на хвилинку відскакує купити цигарок, повертається і бачить, що стариця залишила його та втекла з викрадачем. Кілька місяців Гумберт проводить у глибокому відчаї, врешті знаходить зрадницю, вже завсідницю інституту вроди, куди її відвів спокусник. На лиці паркиці немає жодної зморшки, волосся сяє світлою міддю, губи, як свіжа червона квітка. При виді такого падіння Гумберта Гумберта охоплює пекельний жаль і німий відчай. Не видавши слова, він купує дубельтівку і рушає на пошуки злодія. Знаходить недруга в кемпінгу, де той зайнятий видобуванням вогню тертям однієї об другу двох деревинок. Стріляє: один, два, три рази, все мимо, аж поки його не беруть під білі руки два служителі в чорних беретах та шкіряних маринарках. Незабарно арештованого Гумберта Гумберта присуджують до шести місяців ув’язнення за незаконне володіння зброєю та позасезонне полювання.]

1959

«Лаконічний щоденник» уперше вийшов книжкою в 1963 р., назва перейшла до збірки від рубрики, яку письменник із 1959 р. вів у щоквартальному літературному часопису «Іль Beppi». Назва походить від міланської кав’ярні «Beppi», що значить «Кнури», хоча це не означає, що журнал мав відверто так і зватися, хоча і титулований у множині, зауважте, а все ж до титулу був доданий визначений артикль однини, так що, очевидно це кнури, але дещо й не вони, таким от чином. Отже, часопис узяв ім’я від кав’ярні з «плідною» назвою (мабуть, щоб зробити більш плодовитим своє видання), де збирались поети, письменники і засновник журналу Лучано Анческі. Журнал мав ґрунтовні авангардні амбіції і справді, п’ятірка його поетів у подальшому сформувала ядро неоавангардної Групи 63. Умберто Еко почав співпрацювати з цим виданням з 1959 р., як уже сказано, публікуючи сатири на звички і звичаї та пародії на літературні, телевізійні й інші опуси під рубрикою «Лаконічний щоденник».  Відтак зі згасанням рубрики часопису від видавництва Мондадорі надійшла пропозиція підготувати збірку до друку самостійним томом. І «Лаконічний щоденник» вийшов у світ і продовжує це робити й досі.

Однак матеріалів було стільки (ще зі студентських літ Еко багато його сатир ходили по руках у списках) і вони так невпинно накопичувались, що нові pastiches і divertissements, пародії і розваги, зібрані вже в новій збірці, в 1992 побачили світ під новою назвою «Другий лаконічний щоденник» (Secondo diario minimo).

У передмові ж до першої збірки письменник сказав: «Тому що така доля пародії: вона ніколи не повинна боятися перебільшувати. Якщо влучає в ціль, то тим робить ніщо інше, як угадує наперед щось таке, що пізніше інші втілюватимуть не сміючись — і не червоніючи —з твердою та пихатою серйозністю».