Розділ І Чуже небо

Чуже небо

1. Несправжнє

Що відбувається, коли настає кінець світу? Світу, створеного ним і тобою для щастя. Світу, виплеканого любов’ю, добрими намірами, наснагою, бажаннями, прагненнями, сподіваннями. І той світ ураз зачинає валитися.

Небо над головою, яке ти вважала майже ідеально блакитним, дрібно поцятковане правильної форми хмарками (звісно, як же ж без них), чомусь перетворюється на кусень пластику. І той пластик, як з’ясується згодом, доволі грубо замальований брудною фарбою. І сонце, оте найсправніше, найлагідніше, зовсім не сонце, а лише жарівка, навіть не стовольтова. Воно мляво мерехтить від перепаду напруги в мережі і от-от згасне. А смарагдова трава під ногами? Ох-ох, жінко! То зовсім не трава. Нахилися, торкнися рукою. Усе несправжнє, груба робота: нитки зеленого кольору наклеєні на чорний картон. Чорний картон замість справжньої землі. І так з усім, до чого торкаються твої руки, твої очі, уста…

Божевілля. То рожеві окуляри падають і розбиваються. О, ти б ніколи не наважилася їх зняти, якби знала, що чекає тебе. Дурепо, навіщо ти зняла окуляри? Так-так, бо вже краще померти, аніж прийняти таку правду. Але ти жива.

ЖИВА!

І вся правда, гірка, солодка, масна, глевка, потворна, потороча, тепер перед тобою… Коли з личин найближчих людей спадають маски, під ними з’являється вона – правда.

Можна зробити надзусилля та відвести очі від того видива. Але ти не відвертаєшся. Знічено дивишся на розбиті рожеві окуляри під ногами, а тоді сердито і трохи розгублено топчешся по скельцях, щоб не було спокуси склеїти та повернути їх назад. Усі діти рано чи пізно виростають, навіть з улюблених джинсів чи мештів. Ти нарешті виросла. І ціна твоєї дорослості – це зірвані маски рідних тобі людей. Жахливе твориво. Бо, здерши з личин маски, ти побачила, що зняла з лиця ще й омертвілу шкіру, а там – смерть, яка неминуча, бо ще живе майже розклалося…

І ти, чи не вперше, хочеш чути тільки правду. Не порожні балачки, не якість дивакуваті пояснення, а правду. Що ж, сама напросилася. Отримуєш укупі з нею й вирок. Вирок, кинутий тобі збайдужілим голосом. Навіть не очі-в-очі, як мав би вчинити справжній чоловік. А отак – грубо і похапцем. Так чинять лишень боягузи. Ти згодом це зрозумієш та приймеш, а поки, після почутого, тільки біль, жахливий, убивчий, осоружний. І ти – відкрита рана, змучена, зболена від пожеж, які зараз мчать тілом, та незабаром усе вигорить і вкриється кригою.

Біль від слів. Уже сам він мав би тебе прицвяхувати, розчавити, розмазати, перетворити на місиво:

– Подивися на себе, чудо. На кого ти схожа? Жалюгідна, зачухана, зачумлена домогосподарка. То ти смієш щось там патякати про мораль? Дуринда, яка ти непутня дуринда! Шо ти там варнякаєш? Вірність, клятва біля вівтаря, приплела ще й заповіді Божі. Хто за ними нинька живе? Покажи хоч одного ідійота. Навіть монахи в монастирях давно перетворили це на продукт, яким можна і треба торгувати. Ох, дуринда! Усі люди так живуть і вже давно брешуть – ближньому, Богу, а найбільше – собі. Люба моя, то все умовності, традиції, які не мають жодної вартості. Що тобі не подобається? Те, що в мене є коханка? Не заперечую. Ти спитала – я відповідаю чесно. Ліпше б ти не питала, бо із твоїм ставлення до світу краще залишатися сліпим, глухим та німим. Хочеш знати, чому вона? Тому що вона ліпша від тебе: молодша, красивіша, успішніша, вона… Вона – це і гроші, і спільний бізнес. Вона – це можливість побачити світ. А ти? Борщі, вареники, сопливі діти, якісь твої дурнуваті фантазії про вічну любов та вірність. Кому то все тре’, га? Уже цвіллю давно покрилося, бо нічого вічного не буває. Що не так? Ну, сплю я з нею, але ж через «не хо» сплю й з тобою. На всіх стане. Не кліпай, як пришелепа. Ти так не можеш? Хе! А поки не знала – могла ж? Ми з нею разом уже не перший рік і навіть не другий. Не роби такі великі очі. Женеш мене? Ой, тримайте мене! Мураха замахнулася рукою на слона. Може, ще спробуєш укусити?

Вона сиділа в кутку кімнати на підлозі, притискаючи до грудей альбом із сімейними фотографіями та заплющивши очі. Він своїм майже двометровим ростом нависав над нею скелею. Опасиста фігура, запхана в дорогий костюм, зараз не вражала солідністю. Вона лякала жінку, тому та й зажмурилася. Маленькі карі очі на круглому обличчі чоловіка пропікали. Смоляне волосся, дуже коротко стрижене, аж покрилося інеєм від холоду, яким віяло від його слів. Кидав ними, бив безжально, жорстоко, влучно. І її світ падав, валився, горів, душив димом. Не було сліз, дим їх забрав, не вистачало повітря, вогонь його випив, тому майже не дихала. Вона помирала. Кожною клітинкою свого тіла відчувала це. Німіло обличчя, очі наливалися сірістю, тіло – байдужістю… Та в когось, очевидно, були інші наміри щодо неї, можливо в того, хто її береже. Янгол підставив крило, і вона досі дихала… А остання гранітна плита, яка служила колись дахом її світу, чомусь досі не впала на голову, щоб розчавити-знищити.

– Але цей, як же так? Тоді це також несправжнє? – простягла йому фотографію, де він, вона, донечки – веселі, щасливі, усміхнені.

Він кволо, знехотя взяв знімок, покрутив, криво посміхнувся.

– Хм… Чому ж, справжнє. Однак, дорогенька, це тільки фото. Фотопапір, якісний друк. Розумієш? Його можна порвати, спалити… Ет, ти мене не чуєш, чи що? Я ж не відмовляюся ні від тебе, ні від дітей. Усе залишиться, як і було. Точніше майже так, бо зараз ти знаєш правду. Дістало, досить прикидатися, великомученице. Усі так живуть, чого ти від мене хочеш, га? Бо що я міг мати з тобою, біля тебе, твоєї спідниці? Чисто вимите вікно, баняк борщу, пампухи та вічне скімлення? Мені того мало, не втямила? Я заслуговую на ліпше і на більше. І Тоня мені відкрила двері у великий світ.

– Великий світ – то вічна молодість та гроші? Так? – майже простогнала.

– Ну, знаєш. Гроші ніколи не бувають зайвими А ось ти, наприклад, на що годна піти заради мене? Що можеш дати мені, окрім отих твоїх дурнуватих закидонів про моральність, честь, совість, примарне кохання. Змирися, мала!

– Я не мала. Я – жінка, мати твоїх дітей. Змиритися з чим, скажи? Я так не можу. Я не можу. Це не правильно, не по-людськи і тим більше не по-християнськи. Навіть не так. Любиш її – люби. Але не топчи і не рви мені душу. Я відпускаю тебе. Йди. Збирай речі і йди до неї або… – відкинула вбік альбом, ухопила його за руки, стараючись уловити погляд. – Я вмію прощати, любий. І я, навіть після щойно почутого, готова пробачити тобі. Чуєш? Але ти маєш мені пообіцяти дещо. Пообіцяти, що кинеш її, пообіцяти – більше ніколи з нею не бачитися. І я забуду про твою зраду, про ті всі гидкі, недостойні слова, котрі щойно почула. Обіцяю про це навіть не згадувати. Хіба може бути огиднішою зрада, аніж зрада заради грошей… І все буде, як колись, коли ми були щасливі, – ти, я, донечки. Дітям потрібен батько.

Він шарпнувся, вириваючи свої руки. Гидливо поморщився та далі продовжував ховати від неї очі, наче боявся, що піддасться на вмовляння, що стане йому соромно. На колінах перед великим чоловіком стояла маленька жінка. Тендітна, змарніла, ледь жива. Пасма довгого чорного волосся позлипалися від сліз. Великі каро-зелені очі горіли розпачем та сумом. Вона була схожа на дрібне зайченя, що завмерло перелякано перед хижаком.