Розділ «V Трудові будні інших і мої справи»

Трудові будні інших і мої справи

Наркомат своїм виглядом і способом урядування ставав для мене дуже маркантним переживанням, майже символом бюрократії й ладу, що з ним приходилось миритись.

До відділу кадрів треба було йти доволі довгим коридором. На ньому, як і всюди, зрештою вражав бруд, підлоги не чищені, всюди чорно й невідрадно. Завідуючий, у якого я була раз, мав якусь кращу кімнату, навіть з килимом. Але кімната, де мені доводилось день удень мало не півдня пересиджувати, містила в малому просторі можливо найбільше: декілька бюрок, тісно з сунутих спинами, декілька шаф з паперами, два вікна, що виходили на безнадійний мур напроти й порожнє наркоматське подвір’я. Сиділо там декілька людей, щось байдуже й сонно порпаючи в малих не білих паперах. За білий канцелярійний папір загалом було тяжко. Писали на різнокольорових, найчастіше бурих листках, по можливости найменших. Вони не знайомились зі мною й нецікавились моїми справами, тож з двома тільки я зналася: оцим К. і його чи помічницею, чи секретаркою «Надєждою Міхайловною». Обоє вели сонне й мале життя, здавалося, позбавлене всілякого змісту й зацікавлення.

Мої справи починались так, що згідно з умовою я приходила на означену годину і не заставала ще К-а. Тоді я сідала поблизу вікна й дивилася, нудьгуючи, на безнадійні картини, що їх показувало брудне вікно. Часом я відвертала очі й дивилася на неменше невідрадну картину в бюрі. Очевидно Надєжда Міхайловна, як жінка, притягала мою найбільшу увагу. Вона була худа, бльондинка, з коротко підстриженим, закучерявленим волосям, середнього зросту. Бліде обличчя всміхалось часом чимось подібним до посмішки, на губах залишки фарби, нігті, як у всіх, брудні, наляковані червоно. Якийсь виповзлий светерок, дуже дбайливо вицируваний в різних місцях по можливости відповідними нитками, як і гранатова спідничка, що неймовірно світилася, витерта за довгі роки на стільцях бюр, зраджували цілу тяжку до розв’язання проблему одягу в СРСР. Виходжені півчеревики, що давно забули свою молодість, доповнювали одяг цієї дівчини. З ранку до вечора вона сиділа мовчки, як і інші зрештою зігнувши спину над своїми «бумагами». До цієї дівчини я мала повну співчуття симпатію. За цілий день нудної праці вона не могла собі купити нового одягу.

В отих старих, почорнілих мурах, в оцій високій установі було таких Надєжд багато. Всі вони, товсті чи худі, гнули спину над паперами й мали перкалеві суконки, (дарма що були великі морози), висірілі светерки й витерті спіднички… Декілька тільки в оточенні Наркома мало сатинові хвартухи. Коли взяли великі морози і в бюрах стало дуже зимно, сиділи вони в пальтах, висірілих мішанках бавовнянки з вовною, або й самих бавовняних. Кому було зимно в ноги, вбирав ще калоші…

На коридорах панував сморід з клозетів, що були в жахливому непорядку. З своїми хворобами й щоденним життям, сиділи ті жінки більшу частину дня похилені над паперами. Нагадувались новелі російських письменників, що в отих «Надєжд Міхайловних» вишукували проблеми, романи й видобували з-під поторганих светерків клапті їхнього життя…

Все таки боляче було дивитись так на Надєжду Михайловну, важкі й нудні були години чекання, а холод разом з брудом і смородом творили одну вагу оцих сірих буднів серед праці, — якій інколи немає й глузду, вже не кажучи про якісь ідеали. Ідеалом був тут хліб. Якже ж він виглядав у тих Надєжд?

До години одинадцятої я найчастійше не могла діждатися ще мого референта. О тій приблизно порі більшість службовців виходила до буфету на третьому поверсі, щоб поснідати. Вони виходили до праці без снідання. Відповідь «вдома ніколи». З рівною правдою можна було додати «і нічого». В буфеті був свій лад: купували бльочки, сідали при маленькому покритому брудним полотенцем столику, клали перед себе бльочок і ждали. Ждати можна було доволі довго — тим ніхто не хвилювався. Все таки в кінці підходила офіціянтка, брала бльочок і за деякий час приносила склянку молока й кусок хліба, якийсь «суп» з куском хліба, чи якийсь кусок мя’са. Над усім панував запах «сєльодки», випари з кухні й почування тісноти й недостачі…

Скінчивши працю десь пізно пополудні (було вже сутінно), вони йшли знову в їдальну і їли, правда на не дорогі гроші «суп» і якесь м’ясо, найчастіше «отбівная». Їла я раз чи два там, зробивши велитенський перескок з Континенталю сюди. Але кусок оцього засушеного, пісного м’яса без крихітки товщу і дві чорних, сухих та пісних картоплі не хотіли мені пройти крізь горло. Після такого обіду ставало на душі отак же холодно, тяжко й мляво як мабуть і у них.

Хто мав кого не працюючого в дома, а таких було мало, та жив близько і не мусів бігти на «другу ставку» в іншу установу, може й їв у дома. Та навряд, коли ж і Замнаркомові не варили. З людей, що я пізнала, ніхто не їв домашньої їжі. Якщо в вихідний жінка мала силу зготовити щось, тоді й справді було для всіх свято…

За порадою Г. — про неї скажу ще далі — я пішла раз їсти до Клюбу письменників. Там обід вже коштував майже втричі більше, ніж у Наркоматі, але був кращий: юшка, січеники з ячмінною кашою, чай і якийсь коржик до нього. Та обідала я там тільки раз, бо й зайшла там в один із останніх днів мого перебування в Києві і було там щось чуже й тяжке, від чого хотілось втікати якнайдальше. Може то була неввічливість Р., а може радше неймовірний і підозрілий, щодо виробу, виробу й його мети націоналізм С. — факт, що я туди більше не пішла. Врешті я захворіла і вкінці хвороба примусила мене зїсти раз в гуртожитку, де харч був зовсім добрий.

Так отже їла я в різних місцях, помічаючи якість їжі, спосіб її подавання й людей. Раз була зовсім без обіду, бо не дістала у відомих мені льокалях, (мабудь запізнилася), а ще раз їла у Г. власної роботи обід у вихідний. Ще гірше було з іншими родами їжі. Коли я перейшла жити в гуртожиток школи, снідання повинні були зникнути для мене, як і для інших громадян. Та про гуртожиток окремо.

Та вернемося до Наркомату і моїх справ. Отже вкінці приходив мій референт. Тепер починалося для мене — далі чекання. Поки ми не вийшли, він мав ще дещо до поладнання в уряді, то ж треба було почекати. І знову мур і Надєжда Міхайловна… В міжчасі я старалась поладнати справу в плянфінвідділі, де знову чекала годинами, подивляючи швидку й дуже зручну гру на незнаних мені досі рахівницях. Усі ці службовці грали на рахівницях як справжні жонґлери. Я не могла зрозуміти, що вони роблять і як можна перегортати завжди тіж самі кульки. Це видалось мені подібним до перебирання чотків і відтіля війнуло на мене далеким сходом. Потім щойно вже в школі мене повчили, що робиться з рахівницями. В тому відділі, щойно після кількох таких візитів, подали мені до відома, що внас буде теж фельдшерський відділ, проти чого я ходила протестувати до завідуючого Відділом Кадрів, та безуспішно. Чомусь нам, галичанам, так назва як і звання фельдшера були немилі. Вони були рівнозначні з неуцтвом і курфушеркою і коли я їхала до Києва, мені наказували товариші, щоб я противилась фельдшерському відділові.

Це був очевидно, консерватизм і з часом так вони, як і наша молодь, звикли до фельдшерів, та вважали їх за корисних медробітників.

Там подали мені також копію бюджету, затвердженого нам на провадження школи.

Нарешті ми входили до книгарні, де мали дістати потрібні мені пляни. Це вже був поступ у моїх справах. І вкінці я виходила з цієї завороженої інституції на світ, та могла його хоч трохи розглянути.

Книгарні були всі приблизно в одній околиці: по вул. Леніна і на Хрещатику. Але ці програми мала тільки одна. До неї ми направили наші кроки. Розмова відбувалась українсько-російською мовою, бо мій товариш не говорив по-українськи, хоч мені потім сказали, що він українець. Тільки ж який — я не дізналася, бо як потім виявилося українцями звали себе всі громадяни України, отже впершу чергу жиди. Як інші і цей молодий чоловік не виявляв ніякого зацікавлення моєю особою. Він теж був якийсь отяжілий і сонний, і він теж відмовився провести мене по Києву…

А книгарня, до якої ми йшли, була замкнена і на ній виднілася картка: «Переучот». Змісту я не розуміла, здається в капіталістичному устрою вона називається інакше, але факт, що це слово подіяло на мого товариша ще більше заспокійливо, і він вирішив, що «нічево не поделаєш», і що прийдемо завтра.

Другого і третього дня дополуднева програма мого дня виглядала так само, третього «переучот» був скінчений, але не було керівника цієї ділянки, як заявила нам жінка в гранатовому хвартусі і хустці на голові з сильно лакованими нігтями.