Розділ «* * *»

Вірш «На вічну пам'ять Котляревському» молодий Тарас Шевченко написав у 1838 році, вражений звісткою про смерть Івана Петровича Котляревського. Тарас Григорович пророкував письменникові невмирущу славу і, звичайно, не помилявся, бо не можна забути людину, що зробила переворот у літературі, переступивши через усі умовності й забобони, щоб розповісти про свою Батьківщину. Не можна забути людину, яка першою почала використовувати в літературі живу мову свого народу, стала зачинателем нової української літератури. Видатний прозаїк XX століття Олесь Гончар зазначав: «Іван Петрович Котляревський належить до тих довгожителів планети, які разом із витворами свого духу впевнено переступають через грані сторіч, далеко йдуть за межі їм відміряного часу».

Творча спадщина Івана Петровича Котляревського – це поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року…», переспів російською мовою вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Як бачимо, творчий доробок письменника порівняно невеликий за обсягом. Але навіть завжди стримана Олена Пчілка зазначала: «Твори ті сяють, бризкають яскравим водограєм чисто народної мови…»

Поема «Енеїда», над якою Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською й художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму всього нашого красного письменства. Чи є такі українці, які не знають славнозвісні рядки: «Еней був парубок моторний // І хлопець хоть куди козак…»

Життя і творчість Івана Петровича Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право існування. Невблаганна дійсність розбивала на друзки всі громадські й культурні сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав на меті остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу. Поневіряннями, визиском, кров'ю вписано в літопис історії українського народу сторінки немилосердного XVIII сторіччя, яке, за справедливим визначенням Пантелеймона Куліша, виявилося віком «расхищения национальной собственности всеми благовидными и неблаговидными способами». То був час, коли на історичному роздоріжжі народ міг утратити все: надії, традиції, культуру, майбутнє і, зрештою, себе. Стихійні протести щораз захлиналися під тиском безжальної сили й жорстокості… І раптом серед мертвої тиші залунав сміх – зневажливий, саркастичний, життєствердний сміх. Той сміх пробудив у душах людей не тільки почуття гідності, але й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість. Іван Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам'яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому».

Біографія Івана Петровича Котляревського не багата на події: до сьогоднішнього дня в історії його життя залишилися запитання без відповідей, а про особисте життя відомо лиш натяки й здогади. Тому подальша оповідь буде насичена припущеннями, версіями, легендами, а може, й вигадками перших біографів про життя засновника нової української літератури.