Як вовк гусям грав

Раз іде собі лісом неситий, спустив голову до землі і нюхає, а часом підійме вгору і дивиться кругом, чи нема десь чим поживитися; а такий голоден, що вже ледве на ногах волочиться.

Раз, на його щастя, увидів на полі громаду білих гусей і просто до них звернув.

Гуси як увиділи голодного вовка, що до них повертає, то зачали межи собою живіше розмовляти та знімати голови в його сторону. Наперед тієї гусячої громади виступив найстаріший сірий гусак і каже до вовка: «Що хочеш, пане вовче, і кого тут глядаєш?» — «Я вас, гуси, поїм»,— каже голодний вовк ледве чутним голосом.— «А яке маєш право нас поїсти?» — запитався старий гусак. «Я дуже голоден і зате маю право вас поїсти».— «Добре, пане вовче,— озвався поважним голосом старий гусак,— ми тобі не боронимося, бо знаємо, що більший меншого все має пожерти, але і то знаєм, пане вовче, що найбільшим грішникам перед смертю посліднюю волю сповняють».— «Яке то ваше посліднє бажання? Скажіть, то сповню»,— сказав вовк. «Ми добре знаємо, що ми мусимо погинути, то просимо, пане вовче, щоби ти нам заграв яку ноту, щоби ми ще в послідній раз затанцювали».— «Я вам заграю, але пильнуйте чимскорше танцювати, бо я дуже голоден».— «Грай, грай, якої найліпше знаєш». Вовк зняв голову догори, зажмурив очі, бо свою музику знав напам'ять, без нот, і зачав бреніти, а гуси почали гагати і бігати одна по другу, лиш раз!..— і знялися вгору на крила та полетіли. А коли вовк скінчив свою музику, подивився навколо себе, за гусьми, а гуси вже далеко.

Голод не тітка, як каже прислів'я. Вовкові голод докучає. Вже і не дивиться на нічо, а просто близь до села іде, щоби щось скорше знайти попоїсти. І так надибав на полі одного коня. І каже до коня: «Но, коню, я тепер тебе із'їм, бо я дуже голоден».— «Я тобі, вовче, не забороняю, щоби ти мене їв; і маєш право»,— сказав кінь.

Вовк дуже втішився симпатією до коня і що знову добре собі зажиє, бо кінь не полетить так, як гуси. «Но, коню, лягай собі на землю, най тя їм»,— каже вовк. «Зараз будеш їсти,— сказав кінь до вовка,— лиш наперед добре собі роздумай, чи можеш мене із'їсти разом із підковами, бо я і сам не знаю, чи я маю підкови на ногах, чи ніт; то хіба би ти, вовче, подивився на мої задні ноги, бо я не виджу сам».

Вовк прихилив голову коневі до задніх ніг, щоби добре придивитися, чи є в коня підкови на ногах. Кінь зараз обома йогами вдарив вовка по зубах так, що вовк лиш перевернувся далеко позаду. А коли вовк прочунявся, то кінь був уже далеко.

Іде вовк дальше полями і стрічає на полі лошака і каже до нього: «Я тебе, лошаку, із'їм».— «Можеш мене відразу зачинати їсти, але знаєш добре, що мені мусиш наперед заспівати «вічная пам'ять», доки я ще жию,— сказав вовкові лошак,— бо як мені не заспіваєш, то тоді мною удавишся».— «Лиш тілько? — сказав вовк.— То я тобі зараз заспіваю!..» — «Но, зачинай, бо много часу не є»,— сказав на то лошак.

Вовк зажмурив очі і завив «вічная пам'ять» на цілу околицю. А коли доспівав і подивився доокола себе за лошаком, то за лошаком вже давно слід застив.

Вовк був дуже розгніваний сам на себе, що дався дурному лошукові обманути, та іде собі дальше дуже голоден і засумований, що була нагода попоїсти смачного м'яса, а до цього часу не вдалося. А коли надійшов над один берег, то звідтам увидів, що під берегом в болоті лежала громада диких свиней. Він приблизився до них і вже не знав, що казати, лиш лакомо дивився на тучні свині.

«Що хочеш від нас, пане вовче?» — перебила стара свиня тоді, коли вже вовк розняв рот та хотів щось сказати. «Я дуже голоден, то хочу вас поїсти»,— сказав нарешті вовк. «Добре,— згодилася стара свиня,— ми тоді дамося поїсти, але нас мусиш наперед висповідати, бо ми, свині, дуже грішні і не хочемо без сповіді повмирати».— «Як я можу вас сповідати, коли я на попа не вчився і ним не був ніколи?» — «То не є хиба, що ти не був попом. Я тебе навчу; лиш ти стань над берегом, а ми всі одна за другою будемо у тебе сповідатися від своїх гріхів».

Згодився на то вовк і став над берегом та чекав, як то свині будуть сповідатися.

Свиня розігналася і вдарила вовка головою у черево, так що вовк лиш покотився долі скалою. По хвилі ледве витягся на берег, але свиней вже нігде не видів. І знову забрався до лісу.

Іде вовк лісом та й дивиться. А там чоловік рубає дрова. Коли приходить ближче до чоловіка, то знайшов під корчами торбу з хлібом і ковбасою, що чоловік там сховав собі на полуденок. Вовк наперед поїв хліб, а ковбасою грався і верг так ковбасою угору, що ковбаса завісилася на галузу на корчі. І вовк хоч як спинявся та підскакував горі корчем, але не міг досягнути. Тоді зачав голосно вити і сам до себе сказав: «О, який я дурак! Чи мені було гусям грати, коли я не музикант?!.. Мені було їх поїсти! Чи я мусив бути кобилі за коваля, коли я ковальства не учився і на коваля не родився?!.. Або я мусив бути лошаті дурному за дяка і співати «вічная пам'ять», коли я не дяк?!.. Чи мені було свиві сповідати, коли я на попа не учився і не такого роду?!.. Та не мав права свині сповідати!.. А тепер мені було такою доброю і смачною ковбасою гратися?!.. Мені було б хоч ковбасу поїсти наперед! А я послідній дурак! Мене треба було добре набити, то я мав би більше розуму!..»

Як чоловік учув за плечима вовка, що він там собі потихо виє, взяв собі у руки читавоє поліно і придивлявся із-за корча та увидів, що вовк його торбу випорожнив і дивиться угору на корча за ковбасою. Закрався потихо із-за корча і хопив вовка за хвіст і зачав бити...

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!