Розділ «Мазепа»

Безперечно вартими уваги є ще неопубліковані та недосліджені поетичні твори гетьмана — філософська дума про старого, що веде розмову зі своїм тілом, та ще один лірико-філософський вірш — обидва нещодавно знайшла в російських архівах дослідниця Тетяна Яковлєва. Деякі дослідники (наприклад, Ю. Шевчук) приписують Івану Степановичу ще принаймні два поетичних твори. Перший — дума, присвячена падінню Самойловича, яку за першим рядком називають «Іване, поповичу-гетьмане». В ній засуджується не стільки сам Самойлович, скільки людська пиха та зажерливість у цілому. Другий твір — «Псалом», або, за першим рядком, «Бідна моя головонька...» — вірш, дуже близький за світо­глядом до народних поетичних роздумів про правду і кривду, та взагалі долю людини в цьому жорстокому світі...

Хоча Мазепа і був насамперед політиком-практиком і ніколи не одягав «білих рукавичок», переоцінювати ступінь його політичного «аморалізму» та «макіавеллізму», як це робили критики гетьмана (аби скомпрометувати його образ в очах широкої публіки) та навіть деякі його прихильники (захопившись розглядом справді майстерних політичних комбінацій Івана Степановича), усе ж не варто. При всій своїй подібності до блискучих італійців доби Ренесансу Іван Степанович усе ж не був українським Олександром VI чи Чезаре Борджіа і своїх політичних супротивників не труїв. Зрештою, гетьман дуже гостро і болісно переживав крах своїх державницьких планів, переживав скоріше не як ренесансний самовпевнений «вінець творіння», а як людина зі свідомістю по-своєму глибоко релігійної доби бароко, кинувши Орликові на згарищах Батурина сповнену гіркоти фразу про те, що вирватися з «московського неключимого раб­ства» поки ще «не благословив Бог» ні козацьку Україну, ні її володаря...

Повертаючись до питання про політику Івана Мазепи в царині культури, зазначимо, що гетьман Мазепа був справді великим меценатом. Масштаб меценатства Мазепи вражає навіть сьогодні, а сучасники гетьмана були справді захоплені ним. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», — писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ Чернігівський і митрополит Тобольський і Сибірський) Антоній Стаховський у 1705 році.

Вже після смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах (схоже, з дещо змішаними почуттями) підраховувала, але так і не змогла повністю підрахувати всього, що гетьман «розкинув і видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині» тощо. Мова йде про мільйони злотих і значні земельні пожалування для церков і монастирів в Україні, Росії та на Близькому Сході, що безперечно сприяло розвитку архітектури, живопису (іконопису і світського жанру), прикладного мистецтва, системи освіти. Наведемо деякі дані з цього єдиного в сво­єму роді і справді вражаючого реєстру меценатських діянь Івана Степановича (суми подані в широко розповсюджених на території України польських злотих). Позолота бані Печерської церкви — 20 500 злотих, спорудження муру навколо Києво-Печерського монастиря — мільйон злотих, великий дзвін і дзвіниця для Печерського монастиря — 73 000 злотих, великий срібний свічник, золота чаша, оправа Євангелія та золота митра для того ж монастиря — 7400 злотих, позолота бані митрополичого собору в Києві та золота чаша для нього — 5500 злотих, ремонт цього ж собору — 50 000 злотих, церква при Київському колегіумі — 200 000 злотих, церква Св. Миколая Київського з монастирем — 10 000 злотих, ремонт церкви Св. Кирила за Києвом — більш ніж 10 000 злотих, побудова нового пишного кафедрального собору в Переяславі з монастирем — більш ніж 300 000 злотих, церква в Глухові — 20 000 злотих, ремонт і прикраси для Густинського та Мгарського монастирів — 18 000 злотих, Троїцька церква в Батурині — понад 20 000 злотих, незакінчена церква Св. Миколи в Батурині — 4000 злотих, монастирська церква в селі Дігтярі — 15 000 злотих, відбудова кафедрального монастиря в Чернігові — 10 000 злотих, добудова Троїцької церкви там же — ще 10 000, Макошинський монастир із церквою Св. Миколи — понад 20 000 злотих, срібна рака зі свічниками для Київського Золотоверхого монастиря — 4000 злотих. Будівництво і ремонт дерев’яних церков: Св. Іонна в Чернігові — понад 5000 злотих, Воскресен­ська і Покровська церк­ви в Батурині — понад 15 000, у селі Прачі — також понад 15 000 злотих.

Щедро жертвував український гетьман і на храми поза Україною — на його кошти будували і прикрашали церкви і собори в Росії (в Рильську), Речі Посполитій (у Вільно), на Близькому Сході. Так, церква у Рильську отримала 2000 злотих, церква у Вільно — 3000, луцький православний єпископ Жабокрицький — теж 3000. Православні патріархи Сходу, що завжди перебували у матеріальній скруті, нерідко подорожували Україною та іншими східнослов’янськими землями, маючи надію зібрати трохи грошей. Іван Мазепа цілком виправдовував їхні сподівання — так, Єрусалим­ський патріарх Хрисанф, побувавши 1701 року в Батурині, отримав 50 000 злотих на ремонт монастиря Св. Сави; згодом український гетьман вислав йому ще 30 000. У 1708 році на кошти гетьмана в сирійському місті Алеппо було видане Євангеліє арабською мовою, а Антіохійський патріарх Афанасій отримав від Івана Степановича 3000 злотих, написавши передмову до вищезгаданого Євангелія, де прославляв щедрість, мудрість та побожність гетьмана, за якого мали молитися всі православні священики на землях Османської імперії і котрого за кілька місяців буде проклинати Російська православна церква... Не обійшов Мазепа своєю увагою і найбільшу святиню християнського світу — собор Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі. Він отримав від володаря далекої України чашу з чистого золота, лампу та срібну дош­ку із різьбленим зображенням плащаниці. Дошка (так само, як і вищезгадане арабське Євангеліє) збереглася до наших днів і використовується під час урочистих богослужінь — на неї ставлять чашу зі Святими Дарами. Вона має розміри 105 на 85 сантиметрів, містить зображення Тіла Христового, Божої Матері, Марії Магдалини, євангеліста Іонна, а також символів Страждань Христових — драбини, молотків, губки з оцтом, списа, тернового вінця, ганебного стовпа, рукавиць, Христового хітона тощо. Напис засвідчує, що дошка є даром Івана Мазепи, ініціали та герб якого зображені внизу цього шедевра різьблення по металу кінця XVII — перших років XVIII століття (жодної дати, на жаль, не зазначено).

Справді важко перелічити всі церкви та монастирі, засновані, побудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Це монастирі Києва (Києво-Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Ми­хайлівський Золотоверхий, Межигірський), Чернігова (Троїцько-Іллін­ський), Лубен (Мгарський), Прилук (Густинський), Батурина (Крупицький), Глухова (Петропавлівський), Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори в Києві (зокрема загальновідома Св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, навіть у деяких селах. Навіть вороги (Петро І у 1708 році, після переходу гетьмана до шведів) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». Цікаво, що на відміну від своїх сучасників — блискучих володарів Західної Європи, що будували багато палаців і порівняно мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, споруджував переважно церкви або публічні будівлі (наприклад, будинок Київської академії).

Ще важче скласти хоча б приблизний перелік усіх ви­творів мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого цер­ковного начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, парчею, оксамитом, шовком, якими гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. Взагалі неможливо порахувати загальну суму коштів, подарованих Мазепою церковним і світським закладам — храмам, колегіям, шпиталям, притулкам тощо. Ясно лише, що мова йде про величезні гроші — кілька мільйонів злотих. Адже лише на будови та оздоблення Києво-Печерської лаври Іван Мазепа, за його власними ж словами, подарував більше ніж мільйон.

Хоча сам гетьман Мазепа як меценат української культури і не має собі рівних в історії козацької України, але не можна забувати, що в ті ж часи чимало інших представників старшинської аристократії також були визначними засновниками та благодійниками церков та монастирів. Варто згадати, наприклад, імена генеральних старшин та полковників В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієв­ського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, представників династій Лизогубів, Гамаліїв тощо. Різними були мотиви пожертв, так само як і характери та доля цих людей, але всіх їх із вдячністю згадувало не одне покоління священиків та мирян у побудованих чи прикрашених ними храмах Ук­раїни.

Багатогранна і плідна творча активність митців та меценатів тогочасної України в культурній сфері створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи — побудови об’єднаної (в рамках держави Хмельницького) незалежної Української козацької держави.Але поразка гетьмана Мазепи та його шведських союзників у 1708—1709 роках була великим ударом не лише для україн­ської політики, але, зрештою, і для української культури. Протягом кількох десятиліть остання фактично використовувала колосальний спадок мазепинської доби, розвиваючи, однак, лише ті тенденції, які не надто суперечили новій панівній імперській ідеї, якій було тепер підпорядковане життя ослабленої України. За словами О. Оглобліна, в післямазепинський період існування козацької України «для творення нових духовних і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духовного клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий».

Процес внутрішньої консолідації Української козацької держави перервала Північна війна. Гетьманщина як васал Росії була змушена брати у ній участь, хоча українські землі завжди були частиною Чорноморського, а не Балтійського регіону, що робило для них цю війну не лише цілком непо­трібною, але й вельми обтяжливою — 40-тисячна козацька армія (що становила мало не третину наявних на початку Північної війни збройних сил Росії) мала воювати у незвичних для себе умовах проти однієї з найкращих регулярних армій Європи. З точки зору геополітики, Україна знаходилася в самому центрі Центрально-Східної Європи, між чотирма «полюсами сили»: мусульманською Туреччиною (і Крим­ським ханством) на півдні, католицькою Річчю Посполитою на заході, лютеранською Швецією на півночі та православною Росією на сході. Відносна рівновага і боротьба між цими «гравцями» (кожен з яких за своїм потенціалом переважав Україну) давала змогу козацькій державі маневрувати, обирати різні варіанти зовнішньополітичного курсу. Рішуча перемога будь-якої зі згаданих держав тягла б за собою послаблення решти і неминуче втягнення України в орбіту впливу країни-переможниці. Тому найдалекоглядніші українські політики другої половини XVII століття (серед яких був і Іван Мазепа) якнайменше прагнули допустити подібний розвиток подій. Проте час для докорінної зміни політичної лінії ще не прийшов, хоча початок Північної війни не віщував для Росії та союзників нічого доброго.

Навряд чи є сенс переповідати загалом добре відомі широкому читацькому загалу перипетії воєнних дій, відкритої та таємної дипломатії тих років. Використавши ситуацію, гетьман Мазепа став фактичним володарем Правобережжя, об’єднавши під своєю владою дві основні частини Україн­ської держави. З 1704 року і до кінця гетьманування Іван Мазепа зміцнив козацький устрій Правобережної України, полки котрої поступово ставали солідною бойовою силою. На момент виступу гетьмана проти царя їх нараховувалося тут сім (Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський). Полковниками були як місцеві старшини (Самусь), так і нові, соратники Івана Мазепи (Гамалія, Кандиба, Мокієвський). «Столицею» правобережних володінь Мазепи стало потужне, укріплене поляками і Палієм місто-фортеця Біла Церква. Тут стояв гарнізоном гетьманський сердюцький полк Бурляя, сюди було перевезено частину клейнодів та скарбів гетьмана. О. Оглоблін навіть припускав, що це місто мало стати в майбутньому столицею об’єднаної козацької України. Правобережні полки поступово ставали частиною державного економічного механізму — тут з’являлися гетьманські чиновники, які встановлювали і збирали податки, запроваджували оренди тощо.

У рамках нашого нарису ми не маємо можливості розглянути всю зовнішню політику гетьмана Мазепи після 1700 ро­ку. Зупинимось лише на одному, надзвичайно важливому для багатьох читачів, моменті — на тому, чи можна кваліфікувати дії гетьмана щодо союзу зі Швецією та Річчю Посполитою як зраду ним свого сюзерена, Петра I?

Що ж могло спонукати вже немолодого, досвідченого політика почати прораховувати можливі варіанти зміни всього зовнішньополітичного курсу? Щоб спробувати відповісти на це питання, яке багато дослідників постаті Мазепи вважають за головне при вивченні його політики, слід насамперед взяти до уваги ту ситуацію, в якій опинилася Гетьманщина на початку сьомого року Північної війни.

Війна ставала все обтяжливішою для всіх верств тогочасного україн­ського суспільства. Селяни і міщани протестували проти варварської поведінки російських частин, розквартированих у селах та містах Гетьманщини, — до царя та гетьмана йшов постійний потік скарг щодо тяжких образ і збитків, які завдавали солдати Петра I місцевому населенню. Спроби ж царя припинити знущання його військ з українців особливого успіху не мали.

До невдоволень селян і міщан додавалися невдоволення козаків, що перебували у походах, завойовуючи своєю кров’ю славу та нові території майбутній імперії. Абсолютно нічим не можна виправдати факти безглуздої, звірячої жорстокості і варварського ставлення до козаків та навіть старшини з боку російських командирів. Подібні факти траплялися із самого початку Північної війни — побої, вбивства з метою пограбування, крадіжки коней. Смертність козаків від хвороб, непосильної праці, знущань була високою, вона значно перевищувала козацькі втрати на полі бою. Інколи додому поверталися лише 45—50% особового складу козацьких полків. Крім того, щорічні походи вели до занепаду козацьких господарств.

Усі ці факти переконливо свідчать про відсутність «дружніх» почуттів між українським населенням та різношерстою, нашвидкуруч набраною з найрізноманітніших соціальних елементів армією Петра I (яка робила все, аби виправдати відоме китайське прислів’я «З гарного заліза не роблять цвя­хів, гарна людина не йде в солдати»). Тому лукаві фрази російських та радянських істориків про «захист спільної вітчизни», «віковічну дружбу народів», яку шукали всюди в російській історії — навіть на залитих кров’ю руїнах українського Батурина, татарської Казані та туркменського Геок-Тепе, — слід назавжди «здати до архіву», на відміну від справжніх складних перипетій міжнаціональних взаємин різних народів, що населяли Російську імперію. Вочевидь, почуття певної національної окремішності, що його де­мон­стрували українці, страшенно дратувало і солдатів, і офіцерів російського монарха.

Та якби ж то все обмежувалося лише діями купки недисциплінованих негідників! Тогочасні реалії були невтішними для Української козацької держави і її населення, але майбутнє обіцяло бути ще невтішнішим як для козацької еліти, так і для звичайного козака та селянина. Росія вела війну проти Швеції з величезним напруженням внутрішніх сил. Петро I прагнув до використання всіх наявних ресурсів і мало зважав на старі, усталені традиції так званої станово-представницької монархії, що захищала права окремих станів. У цьо­му російський цар не був оригінальний — абсолютизм, що зростав і зміцнювався по всій Європі, вів наступ на права та вольності станів та окремих іншонаціональних автономій у складі абсолютистських монархій. Тепер король ставав уже не першим серед рівних, а повновладним володарем майна, свободи і навіть життя своїх підданих. Абсолютистські тенденції зростали в Іспанії, Франції, Австрії, Швеції, Данії. І всюди на перешкоді поширенню безкон­трольної влади монарха ставали віковічні станові права і привілеї дворян­ства, духовенства, міщан, селян. Західна Європа була дещо однорідніша національно (хоча і тут існували давні, ще середньовічні національні «автономії» — Каталонія в Іспанії, Бретань у Франції тощо), у Центрально-Східній Європі таких національних автономій було значно більше (Угорщина у складі імперії Габсбургів, Молдавія та Валахія — під владою Туреччини, Ліфляндія — Швеції, Українська козацька держава та різноманітні козацькі дер­жавні утворення — в складі Московії, згодом Російської імперії). Тут брутальний наступ монархів на права і свободи (ключове поняття середньовічного права) мешканців автономій поєднувався зі спробами послабити, а то і знищити їхню національну свідомість, розвиток якої в подальшому неминуче мав призвести до «сепаратизму». Боротьбу за давні права і свободи в згаданих автономіях очолила місцева еліта, нерідко на чолі з правителем автономії. Цікавий порівняльний аналіз подібних збройних виступів виконав О. Субтельний (стаття «Порівняльний підхід в дослідженні постаті Мазепи» та монографії «Мазепинці»). Відкинувши тезу про «небувалість», «нечуваність» дій українського гетьмана, дослідник переконливо довів, що на початку XVIII століття в Східній Європі спалахнуло кілька повстань проти абсолютистських порядків, що їх намагалися запровадити іноземні володарі на територіях національних автономій. Їхніми керівниками виступили Станіслав Лещинський у Польщі, Йоган-Рейнгольд Паткуль у Ліфляндії, господар Кантемир у Молдавії, Ференц Ракоці в Угорщині, Іван Мазепа та Пилип Орлик в Україні. Всі ці лідери стали на захист прав і свобод місцевих еліт і населення проти зазіхань їхніх абсолютистських сюзеренів, усі розраховували (через очевидну нерівність сил) на зовнішню допомогу, і всі зазнали кінець-кінцем поразки, загинули або емігрували і були оголошені «зрадниками» у своїх країнах, відстояти права котрих так відчайдушно намагалися. Подібний зважений підхід не робить згаданих визначних політиків «переконаними націоналістами» (як це намагалися зробити з ними в XX столітті), бо доба націоналізму, в сучасному розумінні цього слова, на початку XVIII століття ще не розпочалася. Він також знімає з них тавро «зрадників», які нібито зрадили свого сюзерена (це питання ми розглянемо трохи згодом) або свій народ (це вже відверта пропаганда імперій-переможниць).

Але як все-таки бути з моральною та юридично-правовою стороною оцінки вчинку Івана Мазепи, Ракоці або Паткуля? Тут так само не все просто.

Почнемо з юридичних моментів. Справа в тому, що в середньовічному європейському феодальному праві обов’язки сюзерена і васала були чітко визначені. З боку васала це бу­ла чесна і вірна служба протягом визначеного терміну, допомога сюзеренові «зброєю і порадою». Саме це протягом довгого часу робив Іван Мазепа щодо Петра I. Сюзерен теж мав обов’язки перед своїм васалом — перш за все він мав захищати життя, майно і свободу васала та всіх його володінь (цей пункт, закріплений у Березневих статтях Богдана Хмельницького та статтях його наступників, Росія порушувала неодноразово, домовляючись за спиною свого васала з його ворогами — Польщею, Туреччиною). Також сюзерен не мав права порушувати права і вольності, якими користується васал. У разі таких порушень васал мав право розірвати угоду з сюзереном і піти на службу до іншого, виконавши певні умови. Саме на цей наріжний камінь європейського феодалізму покликався в свій час князь Андрій Курбський­ у знаменитих листах до Івана Грозного, звинувачуючи російського царя-тирана у необґрунтованих репресіях щодо своїх підданих. Але вже в листах-відповідях Грозного з усією очевидністю постала інша концепція «служби великому государю» — служби без жодних умов чи угод, заснованої на безумовному праві царя карати і милувати своїх підданих так, як йому заманеться (самодержавство). За таких умов будь-яка спроба підданих обмежити царську владу вже розглядалася як жахливий злочин, а перехід васала до іншого сюзерена — як нечувана зрада, гідна хіба що Іуди.

Як не дивно, але саме початок європеїзації Росії Олексієм Михайловичем і Петром I означав пряму загрозу для всіх автономій у її складі. У новій, побудованій за європейським зразком (принаймні так вважав Петро I і його наступники, вибірково запроваджуючи європейські звички, одяг, бюро­кратичний апарат і відмовляючись від захисту державою прав і свобод підданих, які замінила примхлива воля монарха) Росії не було місця автономіям з їхнім непокірним, зовсім не «холопським» населенням і давніми правами та приві­леями.