Розділ сьомий

— Хіба не вгадав? — дивується дід.

— Угадали, угадали, та не все.

— А хто його все вгадає? На це треба голову, як діжку, мати. Тільки я ще не доказав… Кому тільки не треба було нашого хліба? Чисто всім! І діти наші були потрібні всім до чужої роботи, а не в школі. Ось воно й вийшло так: і ноги в нас не взуті, і голови босі.

— Еге, діду, то ви голова!.. Усе збагнули! — Здивовано і весело заговорили вершники. — А внука свого неодмінно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навіть воювали босі, — Закинувши за плечі карабіни, вони прощаються з нами.

Проти місяця заблищали стремена, забряжчала зброя, під копитами м'яко застугоніла земля. І враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетів над прадавнім чумацьким шляхом, над віковими липами, над притихлими полями:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою…

Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.

Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:

— Житте… Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.

— Дідусю, це насправді? — аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.

— Атож: як сказав, так і зроблю.

— І книжку мені купите? — в надії прикипів я очима до дідового обличчя.

— І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри…

— Справді? — вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя…

І радість і горе ходили цієї ночі разом.

В дорозі я кілька разів солодко засинав і прокидався. У видіннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високі осінні зорі, а за якусь мить дідусь уже вів мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олівець, а з-під підківок моїх чобіт вибивалися іскри. І славно було мені на душі, так уже тепер не буває…

Місяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали додому. Дід зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарічанські осокори, на підсинені хати, на сонне, обведене рамками тіней, подвір'я, на город, на грушу. Все це, накупане місячним маревом, висяювало росою, вигойдувало шелест і мінилося, наче хто його потихеньку зсовував з місця.

З дерева зірвалася грушка, застрибала по гіллі, упала на кореневище, і знову благословенна тиша, і повів прив'ялих чорнобривців, і подих чи зітхання землі.

— Як гарно в світі, — говорить сам до себе дід. Стоячи на латці споришу, він перебирає свої видіння, смутки і думи. До нього тягнеться коняка, і він кладе їй руку на гриву. — Зараз і ти відпочиватимеш. Пора… Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити ні бабуню, ні матір, — наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собі в клуні на сіні та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?