Розділ «КАЗКИ»

—Вона ще сюди не приходила, — каже сива, як лунь, бабуся, що стерегла теплицю у Смерті. — А як ти сюди добилася, хто поміг тобі? — питає.

—Бог мені поміг! — одмовила мати. — Він — милосердний, певно, що й ти милосердна будеш! Та де ж мені шукати мою дитину малую?

— Не знаю! — каже бабуся. — Та ти, бачу, нічого й не бачиш! Багато квіток та дерев пов’я-ло сю ніч; от швидко Смерть повернеться й пересадить їх. Адже ти знаєш, що у кожного чоловіка є свій цвіток або дерево життя; воно зроблене так само, як і той чоловік. Хоча зверху вони все одно, що й другі рослини, а всередині у них серце б’ється. Дитяче серце теж може битись! Ось дивись — може, пізнаєш свою дитину по тім, як б’ється серце у неї. А що ти даси мені, як я скажу, що ще тобі треба робити?

— Нічого тобі дати у мене, — каже смутна мати. — Але я піду задля тебе хоч на край світу.

— Цього мені не треба, — каже бабуся. — Оддай мені краще своє довге чорне волосся. Адже й ти сама знаєш, яке воно хороше; воно мені дуже подобалось! А я, коли хоч, оддам тобі своє сиве: усе-таки краще, чим нічого!

—Та й тільки? — каже мати. — Бери, бери, — тобі з радістю оддам його!

І оддала бабусі своє викохане, хороше волосся, а замість нього взяла сиве, бабусине.

І пішли тоді вони у велику теплицю, де росли, перемішавшись, гарні квітки та дерева. Там стояли під склом гарні гіацинти й троянди рожеві завбільшки з дерево. Тут росли і водяні рослини, одні зовсім свіжі, а другі прив’ялені; водяні гади по них лазили, і чорні раки повпиналися у стебла їх. Тут стояли і пальми розкішні, і дуби та платани; стояла тут і петрушка, і тімин[46] у цвіту. Кожне дерево чи квітка мали своє ймення, у кожному ховалося життя якого-небудь чоловіка. Ті люди ще жили — один у Китаї, другий у Гренландії... кругом по цілому світу. Були тут і великі дерева у малих горщечках, їм було там тісно, аж трохи горшки не лускалися; росли там і маленькі квіточки на пухкій землі, обложені кругом мохом, і коло них ходили та годили. Сердешна мати нагиналася до самої маленької рослини та прислухалася, як б’ється у кожної людське серце, та і між цілими мільйонами таки пізнала серце своєї дитини.

— Ось воно! — скрикнула вона і простягла руку до малесенького василечка, зовсім слабого, що стояв, похиливши набік головоньку.

— Не займай його! — каже бабуся. — Стань ось тут, а як прийде Смерть, — бо я жду її кожну хвилину, — не давай їй зривати ції квітки; посварись на неї, що ти другі квітки позриваєш; вона злякається! Вона за все це дає одповідь перед Богом: ні однії рослинки не мусить вирвати, поки Він не дасть свого дозволу!

Аж ось зразу понесло по теплиці крижаним холодом, і сліпа мати почула, що то Смерть іде.

—Ти як сюди знайшла дорогу? — питає та. — Ти як сюди прийшла швидше мене?

— Я — мати! — одказала вона.

І Смерть простягла свою довгу руку до тонкого маненького квітика; та мати так міцно-міцно, а проте бережно закрила його руками, що Смерть навіть не доторкнулася до жодного листонька.

Тоді Смерть дихнула їй на руки, і мати почула, що це холодніше за самий холодний вітер, і руки у неї од несилля упали.

— Ні, тобі зо мною не справитись! — сказала Смерть.

— Бог поможе справитись з тобою! — каже мати.

— Та я тільки те й роблю, чого Він хоче! — каже Смерть. — Я садовниця у Нього. Я беру усі квітки та дерева і пересаджую їх у райський сад, у невідомий край. А як вони там ростуть, що там діється — того я не мушу тобі сказати.

— Оддай мені дитя моє! — сказала зі сльозами мати, і плакала, і благала.

А це зразу як схопить руками за дві хороші квітки, як закричить на Смерть: