Розділ «СЛАВЕТНИЙ ДАТСЬКИЙ КАЗКАР»

А то якось Андерсен одержав лист від незнайомого йому студента. У лист була вкладена суха бадилинка конюшини з чотирма листочками. Студент писав, що читав його казки ще дитиною і дуже полюбив їх. І ось мати розповіла йому, скільки горя зазнав Андерсен у своєму житті, і хлопчик дуже засмутився. Невдовзі він знайшов у полі чотирилисту стеблинку конюшини і попросив матір надіслати її Андерсену «на щастя». «З того часу минуло багато років, — писав студент, — моя мати померла, і я знайшов у її книжці цей чотирилисник. Днями я прочитав вашу нову казку з тією ж дитячою радістю, з якою читав ваші казки дитиною. Тепер щастя супроводжує вас, і вам не потрібний чотирилисник, проте я посилаю його вам на пам’ять».

А один маленький хлопчик, син знайомих, наслухавшись казок Андерсена і знаючи, що письменник збирається у подорож, подарував йому свого олов’я-ного солдатика, щоб солдатик був казкареві товаришем у дорозі.

Цікава історія трапилася якось з палицею Андерсена. У письменника була улюблена палиця пальми, яку він придбав в Італії. Він з нею ніколи не розлучався. Якось перед від’їздом із Шотландії на батьківщину він проїжджав степом. Один з супутників високо підніс палицю і закричав: «Ну, пальмо, бачиш найвищу гору в Шотландії? Бачиш те величезне озеро?» В тон своєму супутникові Андерсен пообіцяв, що, коли вони будуть знову в Італії, палиця розповість про все, що бачила у своїх північних мандрах.

Наступного дня пароплав, яким вони мали вирушати в подорож, прийшов раніше, ніж його чекали, і в метушні Андерсен забув свою палицю в готелі. Згадав він про неї тільки на пристані. Він попросив передати палицю через когось із земляків у Данію.

Андерсен плив пароплавом, потім їхав омнібусом, потім знову поїздом, і в Единбурзі, коли мав пересісти на лондонський поїзд, його наздогнав кондуктор іншого прибулого поїзда і передав йому палицю. Вона приїхала сама тим же шляхом. На ній був лише причеплений папірець зі словами: «Датському письменникові Гансу Крістіану Андерсену». Палиця переходила з рук в руки, і всі, хто тримав її, згадували чудесні казки Андерсена і з любов’ю передавали її далі. Можна з певністю сказати, що ця супутниця казкаря могла б пройти і всю Європу, бо казки Андерсена знали і любили всі.

Ще за життя письменника його твори перекладали багатьма мовами, зокрема і російською, і Андерсен казав, що дуже радіє з цього.

У листі до М. М. Трубнікової він писав: «Я радий знати, що мої твори читають у великій, могутній Росії, чию квітучу літературу я частково знаю, починаючи від Карамзіна до Пушкіна і аж до новітнього часу».

Коли Гансу Крістіану Андерсену було під п’ятдесят років, він прибув до Оденсе, де на його честь мешканці міста влаштували свято. Всі вулиці були ілюміновані, грала музика, в міській ратуші письменникові вручили грамоту на звання почесного громадянина міста Оденсе, міста, де минуло його дитинство, міста, з якого він пішов у широкий світ самотнім чотирнадцятилітнім хлопцем шукати своєї долі.

Та не тільки Оденсе так вшановувало славетного казкаря.

Андерсен писав в одному своєму творі: «Перемагає поет. Він багач, якщо навіть бідняк. Він не самотній, якщо навіть сидить у своїй комірці сам-сімісінький». Справді, Андерсен не був самотнім, хоч у нього ніколи не було своєї родини. Все життя (а він прожив сімдесят років) він був з усім народом, з усіма дітьми, добрий, привітний казкар. Він дружив з хорошими, чесними людьми і ненавидів та картав лихих, несправедливих, пихатих, зарозумілих.

Письменник-казкар говорив, що життя його схоже на казку. Але хіба це дивно, що його, доброго і сердечного, любили люди, що він досяг пошани і слави, і ця пошана і слава живуть і житимуть ще довгі-довгі роки!

І я певна, що, прочитавши книжку, ви, дорогі читачі, також полюбите цього чудового письменника, казками якого захоплюється весь світ.

Оксана ІВАНЕНКО