Розділ «ОПОВІДАННЯ»

Кілька годин непорушно стояв Морозов. Не змовкав виляск парабелумів, «вальтерів», «зауерів», пороховий чад не встигав вивітрюватися з тиру, в'їдався в очі. В бараках табірники ридали, затуляли вуха, щоб не чути пострілів і зойків поранених, гатили кулаками в дерев'яні стіни.

Наостанок, на завершення кривавої оргії, Бахмайєр залишив чотирьох комісарів — тих самих, котрі першими вийшли з натовпу полонених при світлі прожекторів: Морозова, Федулова, Пономарьова і Тихонова. Через чверть години не стало і цих трьох. Залишився останній, Олександр Морозов.

— Ось ти й діждався своєї черги! — пістолет Бахмайєра вперся Морозову в груди. — Ану, до стовпа його!

Очі Морозова були прикуті до обличчя начальника табору, неначе він хотів запам'ятати це ненависне обличчя. Бахмайєр підкинув руку з парабелумом. І зненацька пронизливо закричав:

— Схили голову! Відвернися, будь ти проклятий, заплющ очі! Чуєш?!

— Тремтиш? — глухо запитав Морозов. — Я тебе примушу дивитися мені в очі! Вбивати беззбройних навчився, а дивитися прямо — піджилки тіпаються, стерво? Чого сполотнів? Не бійся, я прив'язаний. Стріляй!

Тричі підіймав пістолет Бахмайєр, і тричі обпікали його очі людини, котра міряла есесівця презирливим поглядом з-під суворо зведених брів. З-під кашкета німця струмками збігав піт, у нього ходуном заходили руки. Він раптом повернувся до Морозова спиною, тицьнув, як сліпий, пістолет у кобуру і пішов з тиру геть, прискорюючи крок. Потім майже побіг, зіщулившись, спотикаючись об каміння. Есесівці похмуро дивилися йому вслід, опустивши автомати, нервово курили. Один з них підійшов до Морозова й поспіхом почав розплутувати дріт.

— Сашкові Морозову у Маутхаузені сповнилося тридцять років, — продовжував Бунелик. — Він був комісаром окремого загону десантників. Виконував завдання в тилу ворога. В одному з боїв Морозова поранило в ногу, його підібрали й заховали колгоспники. Вночі скирду соломи, де він лежав без пам'яті, оточили жандарми…

Родом він з Кіровської області. У найпівнічнішому її закутку є лісове селище, Іма називається. Селище кілометрів за вісімдесят від залізниці, в тайзі. Там Сашко Морозов, лісоруб з діда-прадіда, жив і працював, там і комуністом став у нелегкий час, коли ще в лісах куркульня та банди блукали.

Він із свого життя нічого не приховував від товаришів по табору. Найвищу правду він сказав першого ж дня, стоячи перед Бахмайєром, і йому вже не було потреби щось замовчувати. Хочете — вірте, хочете — не вірте, але в таборі Морозова боялися есесівці. Вони поглядали на нього з якимось зачаєним страхом, замовкали, як тільки він з'являвся поблизу, іі відступали убік, коли він проходив біля когось із них. А комісар просто не помічав німців, не звертав на них уваги, йому на них було наплювати. То було навіть не презирство до смерті, було щось більше, чого я пояснити не в змозі…

Незабаром Сашко врятував мені життя. Ми довбали в скелях тунель. Кінчався день, сутеніло. Зміна, в якій був і Морозов, чекала біля входу в тунель, наша група мала передати їй кирки та лопати. Я плентався, ледве пересуваючи ноги після дванадцятигодинної каторжної роботи. Ось ми вийшли з тунелю, ковтнули свіжого повітря, порівнялися з табірниками, котрі мали нас заступати. Хтось обережно взяв мене за руку. Озираюся — Морозов. Він тихо сказав:

— Тобі не можна повертатися у барак. Залишайся в тунелі на нічну зміну замість мене. Вартові приймають групи за кількістю… Протримайся. Хлорці дещо комбінують, треба виграти час.

Ми швидко помінялися місцями. Морозов не встиг або й не хотів сказати мені все. Та її вже й сам знав, що приречений на смерть. Я вже казан про нашивки з літерою «К». Ця літера означала «кугель» — «куля». Будь-хто з варти, вгледівши в'язня з таким клеймом на грудях та спині, міг коли йому заманеться застрелити його. Нашивка «кугель» була вироком на знищення.

Звичайно, в ті дні я ще не міг знати про те, що гітлерівці виявили в котельні вроцлавського заводу знімки деталей ФАУ-1, що Шперлінга розстріляно, а нашу з Кисельовим приналежність до фотокопій розкрито. І все ж я вже про дещо догадувався, дізнавшись, що означає це «К».

Товариші з підпільної організації табору дізналися, що колишнього робітника з рентгенлабораторії на заводі «Ардельт-верке» гітлерівці мають намір «випустити на люфт» — кинути у піч крематорію, — і намагалися мене врятувати. Яким чином? Цього я не знав.

І ось трапилося майже невірогідне. Помінявшись місцем з Морозовим, я повернувся в каменоломні, і тої ж ночі мені вдалося втекти. Таке у Маутхаузені траплялося не часто.

Опівночі кількох в'язнів, і мене серед них, вартові вивели з тунелю, наказали розвантажити машину із залізобетонними стояками. Кругом — темінь. Вівчарок у есесівців не було. Вартові звиклися з думкою, що втекти з каменоломень неможливо, і, мабуть, тому, коли ми вовтузилися біля машини, навіть не поглядали в наш бік. Стояли осторонь, курили, базікали… Ми розвантажили машину, і я на хвилину затримався, трохи відстав від товаришів, котрі вже йшли назад, у тунель, скинув з ніг дерев'яні «грюкалки» й, пригинаючись, ховаючись за машину, скрадливо зробив кілька кроків у темряву. Потім побіг. Прів якоюсь мілкою річкою. Знову біг. Ліворуч в небо шугнула ракета — есесівці недорахувалися одного в'язня, здійняли тривогу.

Не одну ніч я пробирався по чужій землі, нарешті, сам того не знаючи, опинився в Югославії. Та це вже до справи не стосується… Я хотів розповісти вам про комуніста Олександра Дмитровича Морозова.

Яка його подальша доля? Уявіть собі, таке теж трапляється не часто… А втім, це також довга історія. Ось від нього лист, недавно отримав… Так, Морозов живий. Колишній комісар працює в рідному селищі Іма бригадиром лісорубів. У нього шестеро дітей, всі дівчата. Далекувато їхати туди, не близько вона, тайга. І вік мій вже не для мандрівок. Та ми мусимо зустрітися. Якщо про людину думаєш десятки років, то надія на побачення з нею ніколи не згасає в серці…

ЗАГРАВИ НАД ПОДІЛЛЯМ