— Що збираєшся робити увечері? — запитав він, і я помітив, як пульсує у нього над бровою червонястий шрам.
Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу вкладатися спати.
— Знаєш що? — сказав я Юркові. — Як стемніє, сходимо за міст, на баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.
— По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.
Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленінградця є до мене діло! Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не зважав на них, та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм приятелям — кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому сімнадцять тільки сповнилося, так у Німеччину забрали…
Я очікуючи дивився на Юрка-ленінградця, ладен зробити все, що тільки він забажає.
— Коли добре стемніє, приходь до повозки в очереті, — сказав він. — Чекатиму.
І пішов.
Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може, він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше, тому й не хотів ось так, відразу на відвертість. А зараз має щось на думці. От коли б будинок коменданта — гранатами!.. Комендант, гадюка фашистська, бив палицею всіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці, а не на роботі. Він жив у школі, у сусідньому селі на березі річки. Якщо вночі взяти човна, то за течією — навіть веслувати не треба — можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав добре.
У затоці тихо шелестів очерет, пахло ряскою й оситнягом. Скинувши штани, я намотав їх на шию й обережно ступив у теплу воду. Ноги грузли в замулене дно. Знизу забулькало. Сполохано пролетіла над головою дика качка.
Юрко-ленінградець сидів на повозці і, звісивши ноги у воду, смоктав цигарку. Я став на колесо, сів поряд з ним, одяг штани. Почорнілий від дощів брезент, яким було вкрито радіостанцію, лежав збоку жужмом. Металевий сірий ящик тьмяно відсвічував проти місяця скляними очицями незнайомих приладів.
— Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? — спитав Юрко і кинув недопалок у воду.
Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?
— Зрозуміло, — хитнув він головою. — Зараз ми з тобою візьмемо цю річ, — його рука лягла на радіостанцію? — і перенесемо на берег. Я сам пробував, та важка, хай їй всячина.
— Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення? — розчаровано запитав я. — Я хотів відкрутити тут дещо, та шкода було псувати.
— Цього я й боявся, — в Юрковому голосі почулася стурбованість. — Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну, взяли?
Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик — він таки був важкенький. Повільно побрели до берега.
Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас перестрів старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.
— Несіть у хату, — кинув старий і пішов до своєї мазанки, що тулилася край урвища. Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на лижвах униз, аж на кригу замерзлої річки.
Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку, чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вулиця Червоних Троянд» автора Анатолій Стась на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ОПОВІДАННЯ“ на сторінці 3. Приємного читання.