Розділ «ЗЕЛЕНА ПАСТКА Пригодницько-фантастична повість»

Встромляю в щілину пряжку, вона згинається, а чотирикутник не піддається. Натискаю дужче, і шмат білого пластика, відскочивши від стіни, м’яко падає на матрац. У стіні — квадратний отвір, за ним порожнеча. Рука занурюється в отвір ледь не до плеча, аж тоді пальці намацують тверду поверхню бетону. Вентиляційний канал у стіні досить просторий, але… Якщо в канал вмонтовано перетинки, сітчасті або на зразок ґрат, то на ньому все Й скінчиться. А коли він суціль порожній?

Єржі догадалася, яку роль відіграють чотирикутні щитки, що з рівними інтервалами повторювалися в коридорі, та й у помешканнях. Ними затулялися спеціальні люки, залишені в стіні на випадок, якби довелося прочищати внизу вентиляційну систему. Пиловсмоктувачі діяли в усіх приміщеннях, навіть у нашій маленькій комірчині. І повсюди були люки. Єржі зметикувала також, що канал десь з’єднується із вентиляційною шахтою, яка може вивести з підземелля на поверхню. Мені пригадалося тремтливе повітря, що прозорим маревом висіло над чагарниками. Чи не там виведено нагору горловину шахти?

Перетинок у каналі не виявилося. Обідравши на ліктях шкіру, я всунувся в отвір. Бетон здавив мене з усіх боків. Ліворуч з круглих вічок у канал падало світло з комірчини. Здавалося, що я запхав себе в кам’яний мішок, де можна було лежати, трохи розсунувши лікті і ледь підвівши голову. Дорослий тут не вмістився б, не кажучи вже про такого велетня, як Загбі. А я міг ще й рухатися.

Навколо тіла гуляв вітерець, повітря обдувало боки, спину. Перші метри далися легко, я повз залюбки, тільки разів зо два боляче стукнувся маківкою об бетон. Та чим далі посувався вперед, за повітряною течією, тим все відчутніше нила потилиця, зайвою вагою наливалися плечі, гучніше калатало серце. Доводилося час від часу відпочивати.

Гнітив морок. Було тихо, як у домовині. Бетон під животом, бетон нависає над головою. Я ледве утримався, щоб не порачкувати назад у комірчину. Вилаяв себе нікчемним боягузом і поплазував далі, обдираючи живіт та коліна шорстким дном бетонного пенала. Пригадав розташування кімнат і подумав, що десь близько мусила бути крайня лабораторія. За нею — ще три кімнати, в яких чаклують постаті в синтетичних комбінезонах. Далі по коридору низка дверей. Що за ними, хто за ними, цього я не знав.

Але ж вентиляційний канал пронизував усі приміщення, розташовані праворуч ліфта вздовж коридора… Значить, в кожне з приміщень я можу зазирнути! Навіть маю змогу пробратися в першу-ліпшу кімнату, виходячи із стін через люки.

Вентиляційна шахта, до якої я рвався, тепер уже не так зваблювала мене. Від хвилювання мені перехопило подих. Ось тут. Перша лабораторія. За стіною жодних ознак життя. Світло вимкнене, о пізній годині там уже немає ані душі. Рука натрапила в ніші на щиток люка. Досить натиснути зсередини, як щиток випаде — і хід у лабораторію вільний… А що буде потім? Потовкти, потрощити все, що тільки підвернеться під руки! Та чи важить що-небудь для Брендорфа саме ця лабораторія? Побувати в інших я вже не встигну. Нароблю шелесту, підніму на ноги крислатих капелюхів. Ну, а раптом десь, саме в цій кімнаті, зберігаються бактерії, оті кляті «С-17»? Вони уявлялися мені червоно-кривавими мурахами, що ворушаться в запаяних колбах. Удар, хрускіт скла — і смерть виповзе з підземелля, повіється по сельві, загуляє по землі.

Я відсахнувся від щитка, як вжалений. Довго лежав, поклавши голову на випростані руки. Примусив себе заспокоїтись. І не поспішати. Нехай підземне місто ще глибше порине в сон.

Коли мені здалося, що вже перевалило за північ, я ще раз прислухався і поволі посунувся вперед. Не зупиняючись, проминув лабораторії. Нуднуватий запах хімікатів, що вчувався весь час, доки я лежав, перебився раптом запахом міцного тютюну. Я порівнявся з якоюсь кімнатою. Біля мого обличчя з круглих вічок-отворів, неначе з маленьких ілюмінаторів, лилося світло. Незважаючи на пізню пору, за стіною сяяли плафони. В кімнаті неголосно розмовляли. Я припав до вічок.

Поряд, дуже близько від мене, сидів чоловік. Знизу було видно чоботи з товстою підошвою та ніжки крісла. Чоботи здавалися величезними й заступали всю кімнату. Я порачкував трохи назад. Тепер усе помешкання як на долоні.

На низенькій канапі, закинувши ногу на ногу, із сигаретою в зубах — фрейлейн Труда. Біля неї, навколо столика з пляшками, розташувалося троє. Збуджений, розшарілий Кносе. Поруч незнайомий вайлуватий товстун у парусиновій тужурці, з широким глевким обличчям, на якому бігали маленькі гострі очиці; коли товстун повернувся боком, я помітив, що в нього розірване вухо. І ще один — сухий, як жердина, високий дідуган, насуплений, чимось невдоволений. Одного разу я бачив його, коли він виходив з лабораторії. Люди в комбінезонах виструнчилися перед ним, як солдати перед генералом. Видно, він щойно скінчив промовляти і тепер зручніш вмощувався на канапі біля фрейлейн Труди, простягаючи руку до пляшки. Той, що в чоботях, четвертий чоловік, — білобровий комендант. Він сидів осторонь інших, тримався сковано, як гість у малознайомому домі. На столі в попільничці росла гірка недопалків, сизий тютюновий дим повз униз, поглинався вентиляцією. В мене вже сльозилися очі.

Звертаючись до сухорлявого, Кносе говорив:

— Не крутіть, Шумер! Ви боїтеся? То так і скажіть. Ми можемо обійтися і без вас. Зрештою, оператори зуміють зробити все, що треба, не чекаючи ваших консультацій.

— Не розкидайтеся словами, Кносе. Я за обережність. Вам би тільки рубати з плеча, — сердито підвищив голос дідуган. — Я повинен зважити все, перш ніж починати…

Його перебила фрейлейн Труда:

— Господи, стільки балачок! Докори, базікання — справжній тобі торг. Невже вам не досить того, що ми почули від Ларсена? Повторіть їм ще раз, шановний пане місіонер! — презирливо скривившись, вона пустила кільце диму, перевела погляд на товстуна в парусиновій тужурці. — Розжуйте їм, Ларсен!

Кносе рішуче махнув рукою.

— Фрейлейн, ми визнаємо ваші заслуги, але зараз, пробачте, не до жіночих емоцій. Прошу ближче до діла.

Фрейлейн Труда нервово зім’яла сигарету, швидко повернулася до Кносе. Вона була схожа на роздратовану кішку.

— Між вами тільки Ларсен міркує тверезо, а ви тюхтії, хоробрі лише на словах, — з викликом сказала вона. — Становище ускладнюється. За останній тиждень літаки тричі пролітали над нами. По-вашому, Кносе, це випадковість? Якби ж то! Президент Сені-Моро, цей слинявий батечко червоношкірих, перебуває під впливом всяких комуністичних радників. Він підняв військову авіацію, бо вже поінформований тими, хто має підозру про наше пристанище в сельві. Спокійно жити, як раніше, нам не дадуть. Чуєте, не дадуть! Та це навіть на краще. Ми без міри засиділися, закопалися, як кроти, і не дихаємо. Все очікуємо чогось, зволікаємо. І чинимо дурість за дурістю. Ця історія з вертольотом… Все одно там не повірили, що хлопець та дівчисько загинули без сліду. Їх розшукують, Ларсен вам розповів. Штандартенфюрера ми поважаємо за енергію, раніше він умів широко мислити. Сьогодні деякі його вчинки просто дивують. Він починає хапатися за дрібниці. Вовтузиться з хлопчиськом, носиться з думкою про переговори з радянським біологом Вовченком… Тим часом агенти Служби розслідування нишпорять навколо, принюхуються. Полігона ми не побудуємо, не встигнемо, з усього видно. То що ж нам вагатися?