Розділ «ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ»

Лейтенант Петришин бігцем продирався крізь зарості, на ходу позирав на компас, з тривогою думаючи про те, що сонце от-от заховається за верхівки дерев, згасне. Гімнастерка на спині лейтенанта потемніла від поту. Гарячі краплини солоно в’їдалися у вічі. В скронях стукотіло. Халяви м’яких хромових чобіт були пошматовані сухими колючками та гіллям. Ноги налилися свинцем.

Петришин не спав третю добу. За весь цей час він не присідав ні на хвилину. Без сну і відпочинку поспішали і прикордонники — двадцять шість бійців, які ланцюжком просувалися услід за лейтенантом, обминали скелі та урвища, переходили вбрід через гірські ручаї, чіпляючись за кущі, підіймалися і спускалися крутими схилами ярів. Коли б лейтенант наказав зупинитись, перепочити — бійці поснули б, наче вбиті. Кожен з них ліг би там, де стояв. Але такого наказу Петришин дати не міг. Він вів прикордонників все далі й далі, намагаючись будь-що не послабити темпу переслідування.

Бандити йшли паралельним маршрутом. Взвод Петришина, рухаючись уздовж кордону, відрізав їм шлях, не давав вислизнути, прорватись на той бік.

Два десятки недобитків з розтрощеної під Бродами дивізії «СС-Галичина», група головорізів-бандерівців та кілька німецьких прихвоснів-поліцаїв, що служили гітлерівцям, сповзлися докупи, пересиділи в прикарпатських лісах та схронах, причаївшись, наче вовки, доки посувалася на захід лінія фронту. І ось тепер вони виповзли з своїх нір, намагаючись вислизнути з радянської землі.

Бандити були непогано озброєні, рухалися на парокінних підводах, віднятих у місцевих селян. Вів зграю один з керівників оунівського «проводу», невисокий, присадкуватий чоловік з довгими до колін руками, котрого бандити звали «Гандзею».

Все це було відомо командирові взводу прикордонників Арсенові Петришину. Добре знав він і ті місця, якими поспішав із своїми бійцями, вперто відтісняючи Гандзю від кордону. В цих краях Петришин народився, тут проминуло його дитинство, звідси в 1941 році пішов він, хлопчина-гуцул, на схід разом з відступаючими червоноармійцями і повернувся сюди через чотири роки вже офіцером-прикордонником.

Бандитам важко було замітати сліди. Не могли вони відірватись від взводу Петришина. Кожен яр, скелю, кожну дорогу і глуху стежку знав лейтенант, як свої п’ять пальців, кожна гуцульська оселя, що притулилася бодай у найглухішому закутку, була знайома Петришину.

Гандзя метався, як зацькований вовк. Огризався вогнем, люто кидався на прорив до кордону, втрачав людей, добивав своїх поранених, на хуторах міняв коней, але прикордонники не випускали банду з поля зору, передбачаючи кожен її маневр. Щоразу Петришин відкидав зграю назад, не пускав за рубіж, вимотував з неї сили, очікуючи зручного моменту, щоб одним ударом покінчити з бандитами.

На четверту добу, після коротких нічних сутичок, взвод Петришина примусив бандитів залишити низину в районі Трьох Скель, погнав їх уздовж двадцятикілометрової смужки непролазного болота, лісом, повільно притискаючи до Гнилого Яру, заганяючи в пастку.

Петришину було відомо й те, що Гандзя — не хто інший, як Федір Мацюк. Батько його до 1939 року був власником каменярень на Прикарпатті. Під час фашистської окупації він виказував гестапівцям радянських людей, за що й опинився з зашморгом на шиї на воротах власної оселі в ті дні, коли проходили тут рейдом партизани генерала Ковпака.

Син Мацюка займав видну «посаду» в бандерівському кублі і не без задоволення одяг мундир есесівського унтер-офіцера в дивізії, сформованій гітлерівцями на Західній Україні з куркульських синків, кримінальних злочинців та посивілих петлюрівських вовків, які сповзалися на радянську землю слідом за фашистами.

Одного не міг збагнути поки що Арсен Петришин: чому зграя так міцно тримається купи, не розпорошується, не вдається цього разу до відомої бандитської тактики — по одному, по двоє розбрестися, зникнути, щоб згодом, зализавши рани, пробиратися за кордон двійками, трійками, невеликими групками. Головорізів зв’язувало щось міцним вузлом. Але що?

— Товаришу лейтенант, попереду — хутір, — доповів молодий боєць Гейко з передового дозору.

— Знаю, — хитнув головою Петришин. — Старшину Кузьміна — до мене!

Високий, кремезний Кузьмін з орденом Червоного Прапора на гімнастерці виринув з кущів.

Крізь стовбури дерев з вечірнього присмерку виступали будівлі.

— Кузьмін, поставити навколо хутора дозори з кулеметами. Бійцям відпочивати. Даю сорок хвилин. Ясно?

— Ясно! Ви куди, товаришу лейтенант?! Одному небезпечно, зачекайте, бійці оглянуть…

— Виконуйте наказ! — не оглядаючись, Петришин пішов уперед ледве помітною стежкою.

Хутір був маленький, кілька дерев’яних хатинок, що загубилися в глушині передгір’я. Оточені лісом хатки тулилися одна до одної. У дворах — ні душі. Здавалося, все навколо вимерло. Трохи осторонь хутора, за парканом з довгих необтесаних колод, дотлівало згарище. На місці спаленої оселі стирчав закоптілий чорний димар. Вітер ніс звідти солодкуватий чад і різкий запах смоли. Годину тому хутором пройшов Гандзя.