Розділ «ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ»

— Запросіть Реву сюди. Підполковник зробив крок до дверей і нерішуче зупинився.

— Може, спочинете з дороги, товаришу генерал?

— Дякую. Я не стомився. Номер в готелі, гадаю, ви мені замовили? От і добре. А зараз попрацюємо. До речі, до вас на моє ім’я може надійти шифровка з Берліна. Попередьте товаришів, щоб подали її мені негайно, як тільки шифровку приймуть.

Через кілька хвилин в кабінет увійшов капітан Рева. Муштаков прискіпливо зміряв поглядом постать молодого офіцера. Його рожеві, наче дівочі, щоки, кучеряве темне волосся, що неслухняно спадало на високе чоло, акуратно запрасовані гімнастерка та галіфе, сніжно-білий комірець і до блиску наглянцовані чоботи — весь зовнішній вигляд капітана справив на генерала приємне враження.

Рева вийняв з офіцерського планшета карту, розгорнув на круглому столі. На карті виднілися помітки червоним олівцем. Станція Даньки була обведена кружечком, від нього йшла чітка червона лінія, спочатку в напрямі обласного центру, вперлася кінцем у вузлову станцію Синє Озеро, що в двадцяти кілометрах на схід від Даньків, і розбилася на кілька пунктирних стріл, завершених знаками запитання.

— Шляхів у злочинця багато, це ви правильно позначили, капітане, — розглядаючи карту, сказав Муштаков. — І все ж, пішов він якимось одним шляхом… Але не будемо забігати наперед. Після ваших донесень, Карпе Романовичу, я в основному в курсі справ. Проте хотілося б дізнатися про окремі деталі, яких, можливо, мені не вдалося вловити, читаючи папери. Я прошу вас, капітане, зробити ще раз короткий виклад матеріалів, що є у вашому розпорядженні. По-перше, мене цікавлять подробиці сутички колишнього військового службовця Сірченка з переодягненими бандитами під час війни. Попередній протокол, складений міліціонером на станції, скупо говорить про це. Сподіваюсь, ви зустрічалися з механіком Сірченком?

— Зустрічався, товаришу генерал. Все, що стосується Сірченка, я прилучив до справи: копію довідки з госпіталю, що зберігалася у механіка, висновок медичної комісії при сто дванадцятому запасному полку, де він перебував після видужання, витяг з військового квитка. Його розповідь не викликає жодного сумніву.

— Як почуває себе міліціонер?

— Сержанта Бровка зняли з поїзда у тяжкому стані. Загальне отруєння організму великою дозою сильнодіючого снотворного. Він погано чує, скаржиться на біль у голові. Але лікарі вважають, що загрози немає. Я показав йому фотокартку чоловіка у коричневому пальті, який помер на руках у колійного обхідника. Бровко відразу впізнав пасажира, якого він попросив купити на зупинці пляшку напою.

— Оце мені й хотілося почути, — вдоволено сказав Муштаков. — Отже, встановлено, що Харпій і той, якого знайшов обхідник, діяли спільно. Як же зрозуміти смерть одного з них? З усього видно, він допоміг Харпієві в критичну хвилину. Знайдені парашути свідчать, що їх обох викинули з літака на нашу територію в районі залізничної станції Даньки. Вони летіли сюди не для того, щоб приземлитися і померти. Щось воно не так… Капітане, ви уважно прочитали висновок медекспертизи про причини смерті невідомого? Де цей протокол?

Рева знітився, спішно почав гортати папери.

— Ось він, товаришу генерал-майор! Так… Смерть сталася від крововиливу у мозок. У двох місцях глибоке пошкодження черепа… Травми заподіяно тупим знаряддям… Ага, ще є таке: внутрішній перелом лівої гомілки. Але це, мабуть, не стосується…

— Досить, досить, капітане, — трохи сердито спинив його Муштаков. — Ви були не зовсім уважні. Не можна нехтувати деталями. Якраз деталі допомагають скласти чітке уявлення про події. А часом якась, на перший погляд дріб’язкова, деталь, залишившись непоміченою, може відіграти роль цеглини, від якої валиться міцно зведений будинок. Спільник Харпія загинув від ран. Стрибаючи з вагона, він міг вдаритись об щось тверде. Правда, під насипом лежить сніг. Треба було ретельно оглянути місце падіння. Та, зрештою, нехай так, будемо вважати, що він вдарився. Це перша версія. Друга постає з того, про що далі говориться у протоколі: перелом ноги… Поміркуйте, товаришу Рева. Закони капіталістичних джунглів диктують: бий, ріж, пали хоч рідного батька, аби врятувати власну шкуру. А хіба не так мислитиме шпигун, коли на чужій землі, ледве уникнувши провалу, відчує небезпеку, бачить, як стискається кільце, а йому раптом чомусь заважає спільник, стає тягарем? Спільник зламав ногу, він не в змозі рухатися. Рано чи пізно його схоплять, йому не втекти. Великих надій на нього покладати не варто. При нагоді викаже, розкриє всі плани, скине все, що можна, на іншого, аби лиш вигородити себе… Що у такому випадку зробить представник зграї, де гроша ламаного не варті такі поняття, як честь, совість, товариська взаємовиручка, чуття ліктя? Він швидше ховатиме кінці у воду. Той, хто назвався Харпієм, спробував сховати їх ціною життя свого спільника. Він ліквідував свідка, який вже заважав йому, хоч і був, так би мовити, компаньйоном по роботі. От і все. Що? Ви хочете заперечити, Карпе Романовичу?

— Навпаки. Гадаю, що цей варіант найвірогідніший, — погодився Логвиненко. — Не тільки сама природа розвідок, з агентурою яких нам доводиться стикатися, зумовлює логічність цього варіанта. У нашому розпорядженні є незаперечні факти. На снігу біля вмираючого знайдено скалки розбитої пляшки. На шийці пляшки залишилися відбитки пальців. Напарник Харпія не пошкодив черепа, стрибаючи з поїзда, він зламав ногу. Решту зробив Харпій. Спочатку приголомшив компаньйона пляшкою, потім взяв у нього пістолет і двома ударами рукоятки довершив справу. Свій власний пістолет Харпій непомітно викинув з кишені, коли йшов у супроводі міліціонера у кімнату чергового на станції Даньки. Боявся, що на випадок обшуку у нього знайдуть зброю. Прибиральниця натрапила на пістолет системи «Вальтер» в урні для сміття. До речі, на рукоятці пістолета теж є відбитки пальців. У нашій лабораторії їх зіставили з відбитками, виявленими на шийці пляшки. Знімки показують, що і пістолет, і пляшку тримала одна рука. Чия рука — сумніву немає. Але наших особистих переконань до справи не підколеш. Зате відбитки пальців, залишені Харпієм, зроблять своє під час судового засідання у майбутньому.

Муштаков слухав підполковника і дивився у вікно. Старий клен простягав до шибок своє пишне віття. Вкрита тонким шаром прозорої криги кора на дереві переливалася під промінням сонця, наче кришталь. Відривалися, падали вниз прозорі краплини. Весело вовтузилися в гіллі горобці. На дахах танув сніг.

Генералові захотілося вийти з добре напаленого кабінету надвір, побродити алеями парку, подивитися зблизька на новий театр. Кожне місто, в якому доводилося бувати йому, завжди вабило до себе чимось своїм, неповторним…

Але думки Муштакова мимоволі поверталися до справ. До пістолетів і снотворних порошків, до злочинців та вбивць з фальшивими паспортами, до парашутів невідомого походження та дволиких привидів, які никають під чужими іменами, забувши власні прізвища — до всього того мотлоху й нечисті, що з’являється час від часу, вповзаючи крізь щілини на радянську землю, і плентається під ногами, заважаючи людям спокійно жити, працювати.

Куди подався Харпій, відчувши небезпеку? Оперативній групі, яку очолив капітан Рева, вдалося дещо встановити. Від місця, де Сорока побачив пораненого, Харпій кілометри чотири брів снігом, прямуючи до лісу, потім, мабуть передумавши, завернув круто ліворуч. Почало розвиднятися, і він, помітивши віддалік телеграфні стовпи, зорієнтувався, що там дорога. Степовий тракт вів на вузлову станцію Синє Озеро. Яким транспортом — випадковою машиною чи підводою — добрався туди Харпій, з’ясувати не пощастило, проте близько дев’яти ранку чоловіка з борідкою бачила біля елеватора вчителька місцевої школи. Згодом присадкуватий чоловік з борідкою з’являвся на пероні — його запам’ятав стрілочник. Він попросив у пасажира прикурити, але той щось невиразно буркнув і відійшов. Свідчення сержанта Бровка про одяг, зовнішність, зріст Харпія повністю збігалися з розповіддю стрілочника, який досить детально змалював портрет відлюдькуватого пасажира.

Того ранку станція Синє Озеро прийняла і відправила три пасажирських состави — на Москву, Одесу і Львів, їхні маршрути й позначив на карті капітан Рева.

Який же шлях обрав утікач?