Розділ «Чотири шаблі Роман[130]»

Він підніс до очей бінокля, і Сірий став, як неживий, затримуючи дихання.

– Летять добре, чортові сини, та не знаю, де сядуть. Як ти гадаєш, Макаре?

– Сволочі!

Макар, не повертаючи голови, презирливо дивився на вершників. Усе військо стояло в полонині. Піхота проминала ноги, скачучи й борюкаючись. Кулеметники зняли чохли з кулеметів і ладили стрічки.

– Сюди веди! – крикнув Макар кіннотникові, що гнав поперед себе селян.

Селяни підійшли й потупились. Їхнім коням заглядали в зуби й шарпали за хвости десь за першими підводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи його слів. Вони знали партизанські закони – «мовчи, взнаваючи» і «взнавши, мовчи» – і виконували їх завжди. Вони чекали запитання.

– Привести їхніх коней, – сказав Шахай, злізши з коня й поправивши на собі пояс.

Селяни ще більше похмурились, тільки в очах їхніх пройшов блиск радості і зараз же загинув.

Коней привели.

– Як звать? – запитав Шахай, підносячи руку до вуха кобили, що підвела голову.

– Рябою.

– Так от – забирай свою Рябу та доганяй хортів.

Селяни подивились один на одного. Їхні подерті свитки світили латками. Чорні й шкарубкі руки не знали, куди дітись у подяку. Нарешті одна з них торкнулась командирового френча.

– І заприсягнусь, що ви наші. Гарна в тебе бандочка, батьку!

Макар проковтнув посмішку. А степові очі Шахаєві відверто сміялись.

– А чого вона тобі подобається – оця моя банда?

– Коні добрі, люди правильні, та й ви, видать, нічого собі чоловік. За нас ходите.

Переднім кіннотникам набридло стояти на місці. Їхній Остюк примчав до тачанки. По-молодецькому злетівши з коня, він козирнув, дзенькнувши острогами.

– Зачекай, – Шахай підійшов ближче до селян, – навкруги тут не зустрічали якого війська?

– За залізницею по селах стоять трохи – в погонах. Та в тебе більше.