Розділ «Оповідання»

– Ти, Радко, не лізь до філології, – примирливо сказала Воля, – а як же він повинен був висловитись? Твій геолог, думаєш, інакше лається, коли має нещастя вчити довжелезного вірша, який ти для нього переписала?

– А політехнік? Щось він надто часто приносить твоєму дідові різні речі, які той забуває на лекціях в інституті, зонтики, калоші, цілий універмаг!

– Годі, дівчата, – зупинила Волю і Раду Аліна, – нехай собі називають нас старими дівами, ми не потребуємо їхнього товариства! Обійдемось дуже легко…

– А мені шкода, дівчата, – я б з охотою поїхала. Це незабутня подорож! І хоч би знати, хто це нам підклав таку свиню. Невже ми повинні через твого Костя Хмеля сидіти вдома, а всі попливуть до Канева?

– Коли ти ще раз тулитимеш до мене того Костя, я не відповідаю за себе! – оголосила з притиском Аліна.

– Дівчата, – благально сказала Рада, – я не можу вже чути про того Костя Хмеля…

– Правильно, – погодилась Воля, – я певна, що Аліна перша вимовить це ім'я і тоді вона заплатить штраф!..

Аліна пішла в атаку й неодмінно хотіла покарати Волю власною рукою, але Воля була дуже поворотка й жертвою стала Рада, яка не встигла своїми короткозорими очима помітити, звідки насувається небезпека. Вона в свою чергу погналась за Волею й налетіла на шафу. Шарварок знявся повний, і він лише набув організованих форм, коли Воля витягла з шафи оберемок старої родинної одежі й пожбурила на ліжко.

– Я пропоную професорське весілля!

Це була любима їхня гра ще з дитячих років, коли за головного режисера порядкувала Волина мама. Тоді Аліна незмінно набувала зовнішності молодого, Воля – молодої, а Рада – батька професора, візника, міліціонера й молодшої сестри, – залежно від обставин. Гра мала безліч варіантів, до неї ставали інші персонажі, квартира перетворювалась на божевільню, батько-астроном тікав з дому, а діда-математика замикали до кухні, звідки він мав тягати самовара на весільний стіл і вдавати з себе трактирного полового на гастролях у статечному домі.

І от Аліна ще раз «молодий», а Воля – наречена в фаті з риболовної сітки. В процесі одягання й перетворення молода щипала молодого, а молодий верещав і замірявся на всіх парасолею, «професор» – Рада споруджувала трибуну за допомогою табуретки, ящика, килима й горлала, щоб їй не заважали. Вереск, регіт, галас і гуркіт по вінця виповнили кімнату…

Несподівано, у найневідповіднішу мить, перед вікном раптом виник молодий хлопець і стовбичив хвилину, намагаючись привернути до себе увагу весільчан. Новий вереск, дівчата, побачивши хлопця, попадали просто на підлогу, реквізит розсипався, запанувала тиша.

– Дівчатка, – мовив спокійно Кость Хміль, – я вам приніс запрошення на пароплав. З'являтися об одинадцятій ноль-ноль. Провіант забезпечено, але різні там йолки-булки можете захопити. Добро? Яку це ви п'єсу репетируєте?…

Коли пароплав відходив від пристані, Аліна сиділа в жіночій каюті й нізащо не наважувалась вийти на палубу. Вона червоніла, коли згадувала, як Кость дивився на їхній маскарад. Рада начепила темні окуляри й заповзялася нікого не пізнавати. Одна Воля без усякої ніяковості поздоровкалася з Костем і навіть лукаво йому підморгнула:

– Товаришу капітан, ви, здається, за весіллям не виспалися?

Це стало неначе традицією, – екскурсантів завжди проводжав із Києва дощ. Небо затяглося сірою мішковиною, крізь яку бризнули перші краплі. Та весна брала своє, і навіть дощ прикрашав її: силуети київських гір то випливали, то ховалися за сіткою весняного дощу, і раптом сонце вдарило поверх хмари в гребінь гори, де миттю засяяла мокра трава, заблищали вікна будинків, посміхнулося голубе вимите небо.

Пішла широка водяна рівнина, гайки по берегах, затоплені повінню дерева, човни рибалок, дубки з дровами й торішнім сіном, які вигрібалися проти течії. Пароплав, повний студентів, потроху входив до ритму кочового життя. Організувалося два хори – чоловічий і окремо жіночий, що співали біля різних бортів пароплава, доки за вимогою слухачів вони не об'єдналися в єдиний ансамбль; Рада, пізнана й в окулярах, дістала від Костя розпорядження «провернути» випуск стінгазети; Воля розтанула в хореографічному гуртку, що готувався до виступу на вечорі самодіяльності, – за дивним збігом обставин танцями керував уже згадуваний студент-політехнік, який з невідомих причин потрапив до чужого колективу; Аліна сиділа на кормі й неприховано сумувала, удаючи, що читає гумористичний журнал.

– Прошу дозволу порушити чари самотності, – мовив хтось поруч, і Аліна побачила Костя Хмеля, який сів коло неї з деркачкою в руці, виданою йому, як учасникові шумового оркестру.

– Сідайте, товаришу Хміль, – сказала Аліна, хоч і як їй хотілося назвати хлопця по імені.

– Сів. Ви бачили коли-небудь таку красу?