Два сини

Як уже в тяж­ко­му не­ду­зi ле­жав, то все, бу­ло, ду­ма та ду­ма, та ду­ма со­бi.

- О бо­же, бо­же! - за­го­во­рить. - Який у те­бе свiт крас­ний! А я й не на­живсь у свi­тi, а я й не нав­чив­ся, а я й не знаю нiчог­о!..

I в ос­тан­ню го­ди­ну про­мо­вив:

- Не жив я, ма­мо, на свi­тi! Тiльки зби­рав­ся жи­ти!.. Моло­де, то як ко­сою ско­си­ло… А я зос­та­ла­ся…

Тiльки ме­нi й по­тi­хи, що ко­ли прис­няться мої дiт­ки.

Та все сняться во­ни ма­леньки­ми, а па­руб­ка­ми нi­ко­ли не прис­няться.

I як жи­вiї во­ни сто­ять пе­ред ду­шею моєю: Анд­рiй­ко весел­ий, ку­че­ря­вий, нi­би по ха­тi бi­гає та го­мо­нить, а в ха­тi яс­но-ясно! Ва­силько над квi­та­ми та зiл­лям си­дить, задумався­…

Прокинусь… пус­то! Ро­бо­та до­жи­дає; тре­ба жи­ти, тре­ба дi­ло ро­би­ти, тре­ба тер­пi­ти го­ренько…

Живу… Див­люсь, як ха­та ва­литься; чую, що й са­ма я пи­лом при­па­даю… якось дур­нi­шаю, якось ту­ма­нiю, на­че жи­ва у зем­лю вход­жу..

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!