Розділ «Частина перша»

– Не квапся, – повчав малого Омелько, – і не бійся пострілу. Хай його боїться той, кому він призначений. На гачок надавлюй поступово, навіть ніжно, ніколи не смикай. Очі не зажмурюй, для тебе постріл лише бахкання, пам'ятай це. І ще запам'ятай – добрий козак не лише рубака, це ще й добрий стрілець.

А Іванко був вправним учнем. Ні один фунт пороху не згорів дарма, жодне повчання не пролетіло повз його вуха, тож восени були забуті нерухомі дощаті цілі в гаю, а хлопчик з козаком вже цілими днями пропадав у лісах та полях, полюючи лисів, оленів, чокалок та диких кіз. Омелько відкрито захоплювався таким талановитим учнем.

– Лиса за півсотні кроків, з лету, хоч вір, пане хорунжий, хоч не вір! Не знаю навіть, чи я би влучив.

І розгладжувалось похмуре чоло в Федора Богуна, посміхався в густі вуса.

– Добре, синку, вчись військовій справі. Чує моє серце, скоро вибухне Україна. Лицарі нам потрібні, щоб своє право обстояти, а не судді.

До того часу Федір уже махнув рукою на тяжби і сидів майже безвиїзно на хуторі. Часом тільки з козаками виїздив в поле «козацькі кістки розім'яти». Тоді гриміли за левадою мушкетні залпи, неслись бойові коні густими травами, схрещувались у герці криві козацькі шаблі. Іванко разом з іншими хлопчаками сидів у такі дні на даху клуні, захоплено позирав на учбові бої, а розкута дитяча уява малювала картини великих бойовищ. З важкою арматою,[11] тисячами вершників і лісом списів над козацькою піхотою. З розмаїттям хоругв і штандартів, ревом тулумбасів і співом тривожних сурем. З громоподібним «слава» над козацькими рядами і переляканим лементом у палаючому ворожому таборі.

V

Вибухнуло зимою 1624–1625 років. І не даремно весь час до цього був похмурим Федір Богун, сотенний хорунжий вороновицький. Злим за добре заплатили крулев'ята. Два роки по смерті Сагайдачного забороняв сейм козакам обирати гетьмана, уперто відмовчуючись у відповідь на всі прохання генеральної запорізької старшини. Якщо й приходили відповіді на прохальні листи, то в них містилися лише прозорі натяки на те, що його королівська милість, ясноосвєнцоний Сигізмунд III розглядає можливість дати козакам старшого, який міг би повести їх за собою на захист Речі Посполитої. Але від таких листів тільки сильніше бродило в полкових містах. Козаки воліли обирати собі гетьмана радою та вільними голосами при арматі й не визнавали призначених короною рейментарів. Намагалися стати на захист козаків навіть королевич Владислав та шведський король Густав Адольф, доводячи Сигізмунду добре відомі йому факти: Владислав пригадував московські походи і Хотинську кампанію, в яких завдячував майже всім, чого домігся, Сагайдачному та його козакам. Густав Адольф указував на заслуги Запорізького війська під час їхніх походів на Лівонію і Померанію, на велику користь від них для ще тоді союзної полякам Швеції. Нагадували королю мужність, терпимість до нужд військових та покору рейментарям, виявлену козацтвом під час цих і багатьох інших війн на європейському театрі.

Не можна сказати, що клопотання таких впливових людей залишилося без уваги. Козацькому війську все ж було обіцяно вирішення його питання та всемірна увага. Але зроблено все було, як пізніше писав в своїй «Історії Русів» Георгій Кониський, «звичайно по-польськи, до першого сейму, на якому за п'янством, похвальбами і гонором було все забуто». Тож у 1625 році генеральна військова старшина, після перемовин і узгоджень з Низовим військом, зібрала військову раду всупереч наказам корони. Гетьмана було обрано. Ним став Марко Жмайло, старшина, якому по справедливості належала велика слава серед низових братчиків. Варшава заремствувала, однак козаки вже не були такими покірними, як за часів Сагайдачного. На універсали сейму відповіли просто: «поцілуйте нас, пани, самі знаєте куди», і, у свою чергу, висунули цілий список вимог до польської влади. Серед них, попри інше: звільнення Київського воєводства від жовнірських леж та збору стацій на коронне військо, видання привілеїв на Київське братство та школи для спудеїв,[12] право запорожців йти на службу до іноземних володарів і повне козацьке самоврядування на Київській землі. Але найголовнішою була вимога надати повну свободу православному духовенству і скасувати церковну унію 1596 року. Бачили-бо небайдужі – справа, що їй присвятив життя Сагайдачний, умирає разом з ним з легкої руки віроломного єзуїта-короля. Новообраний гетьман негайно наказав «бити у тулумбаси» і з великим військом та арматою вирушив з Запоріжжя на волость, де й став табором в урочищі Медвежі Лози поблизу Курукового озера. Похмурі обличчя таких, як Федір Богун, запалали гордістю, в них з'явилась віра в себе і свою країну…

Немало подій викликало це «хлопське свавілля» в Україні. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський добряче напружив усі свої організаторські здатності, але зрештою зміг зібрати військо, яке не поступалося силою тому, спільно з яким козаки ще зовсім недавно отримали перемогу над Високою Портою.[13] Гордовито майоріли на вітру штандарти князя Юрія Збаразького, київського воєводи Хоми Замойського і галицького каштеляна Мартина Казановського; зі страшним гуркотом котилися на козацькі шанці численні хоругви Вишневецького, Калиновського, Потоцького і Даниловича. Урешті фортуна покинула відважного козацького гетьмана, і ляхи отримали перемогу в тій справі, хоч і змушені були задля цього піти на перемовини і забути попередні цілі походу на непокірних підданих, що їх вкрай докладно оголосив на сеймі сенатор Юрій Збаразький: «Не втихомирювати потрібно нам се лихо, а спекатися його раз і назавжди!» – цинічно проголошував він.

Було визначено реєстр у шість тисяч козаків і зроблено досить багато інших поступок. Гетьманську булаву отримав Михайло Дорошенко, славний полковник гетьмана Сагайдачного, якого корона вважала поміркованим і таким, що схильний був радше тримати руку сейму, аніж бунтівників. Але як вони помилялися… Гетьман Дорошенко одразу ж домовився з татарським калґою[14] Шагін-Ґераєм і вирушив у Крим, аби допомогти тому оборонити своє право на ханство від зазіхань Туреччини. Не за пусті обіцянки, звичайно. У політизованих колах Речі Посполитої поповзли чутки, що після здобуття ханського престолу в Бахчисараї Шагін-Ґерай вкупі з Дорошенком мав на меті вдарити на Польщу, аби помститися короні за поразку при Куруковому озері. Так це було чи не так, не судилося взнати нікому: Дорошенко загинув славною смертю козака під час походу. Але запорожці, яких було викинуто з реєстру згідно з Куруківською угодою, не вибачили ляхам такої зради після всіх обіцянок, що їх давали сеймові комісари перед Хотинською битвою. Полетіли шляхетні голови, яскравими смолоскипами запалали замки та фільварки від Чигиринщини до Волині, ватаги відчайдухів грабували і вбивали панів від Брацлава до Львова. Не одна польська матуся лякала неслухняних дітей отаманом Оліфером Стеблевцем і його кривавими запорожцями. Не один пан загинув, як собака, без молитов та поховання. Ріками лилася кров винна і невинна. Згадалася ксьондзам унія і жидам оренда, користуючись якою, вони робили з православних церков шинки або зачиняли храми, беручи з прихожан у свята платню за вхід, аби ті могли возносити молитви Всевишньому. Кров'ю платило жидівство за трикляті свої калачі, продані православним перед Великоднем утридорога, маючи можливість не пускати людей до церкви святити хліб, який не був куплений у жида-орендаря. Заволало стародавнє плем'я до свого Бога, та хіба вперше? Застогнала земля України, та чи востаннє? Річ Посполита, сама того не розуміючи, випустила страшного демона війни, який і впав прокляттям на неї саму…

Палахкотіло недовго. Не настав ще час для доброго бунту. Коронне військо було надто сильним, а козацтво надто роздрібненим задля справжнього виступу, тому одразу ж після відходу татар у Крим і Ногайські степи повстання згасло само собою. Козаки змушені були погодитися на запропонований реєстр у шість тисяч чоловік, решта ж проголошувалась випищиками, і їм було наказано покидати вільне життя та повертатись під владу староств і повітів, з-під якої вийшли вони влітку 1621 року, аби власними грудьми затулити Річ Посполиту від бусурманської навали.

VI

Омелько приїхав пізно увечері, тож до хорунжого не пішов. Сів лишень у літній кухні, попросив вечері. Баба Мотря схлипувала і крізь сльози дивилась на онука, доки збирала на стіл.

– Господинько Боженько милий… Ой, Омелечку, що з тобою стало, ти би бачив… – притискала до висохлих грудей покороблені від багаторічної праці руки.

Вона мала рацію. На Омельковому колись вродливому обличчі не було живого місця. Рубець від удару шаблею проліг від правої брови через око, унаслідок чого воно ледь-ледь відкривалось, далі через перенісся, розрубавши його навпіл, і по лівій щоці мало не мають.

– Часи непевні. Але чого панам ремствувати? Самі ж і призвели до такого.

– Не знаю, дитино, але тільки біда людям. Карає нас Бог за гріхи наші, за єресь і непослушаніє.

– Чому ж він ляхів не скарає? – обурено вигукнув Омелько. – Клятви порушують, наїзди, звірства чинять!

– І їх скарає… І їх.