Розділ «Частина перша»

Нарешті Богун тихо пройшов поміж козаків, які розкинулися у живописних позах прямо на землі, та влігся поблизу Нечая і Обдертого. Ті вже давно і безтурботно хропли, підклавши під голови кулаки. Ліг, відкинувшись навзнаки, і почав роздивлятись високе зоряне небо над головою.

Цілий океан зірок. Міріади дрібних холодних цяточок, які ледь помітно мерехтіли, підморгуючи юнаку, наче старому знайомому. А в зеніті, між розсипами зірок, застиг тоненький блискучий серпик місяця. Знайома, багато разів бачена картина. Під долонями м'яка шурхітлива трава, ніс відчуває пахощі степу, змішані з вогким ароматом ріки, а вуха вловлюють плюскіт невідомої живності в недалеких очеретах. Усе, як раніше, до його повної вражень мандрівки за Чорне море. Але дещо змінилося в ньому самому. Чомусь не втішає краса природи. Чомусь не йде сон, а серед зоряного неба, видимі лиш очам закоханого юнака, визирають знайомі риси. Усі думки навколо неї, у голові вдесяте носяться ті слова, що повинен був сказати їй, але не наважився…

Змучений думками не менше, ніж денною працею, Богун заснув далеко за північ. Але й уві сні бачив її усміхнене обличчя, чув слова, якими вона розмовляла з ним. І якби хто заглянув уважніше в обличчя молодого Богуна, він неодмінно б помітив, що той ніжно посміхається. Життя поступово розкривалося перед ним, приносячи з собою азарт бойовищ, версти шляхів, знайомства з новими людьми, новий досвід і нерозділене поки що кохання. І воно все було попереду, таке велике, повне невідомих подій життя.

Розділ IV

І

Не тишею, ладом і взаєморозумінням прийшли в Україну тридцяті роки сімнадцятого сторіччя, лише новим кровопролиттям та ворожнечею між польським та українським народами. Підстаркуватий король Сигізмунд, який усе своє життя перебував таємним членом ордену єзуїтів, сам того не розуміючи, копав яму під фундаментом Речі Посполитої, коли йшов назустріч побажанням Папського Престолу у впровадженні в Україні засад унії 1596 року. Король намагався обернути грецьку православну церкву під оруду Ватикану. Ту церкву, яка ще від часів київського князя Володимира Великого несла слово віри народу України. Цілком зрозуміло, що такі спроби були приречені на шалений опір з боку українців і в першу чергу представників українського воїнства – козаків. Ця боротьба, розпочата ще Северином Наливайком, йшла то притихаючи, то розгоряючись з новою силою вже майже сорок років, і Україна не збиралася капітулювати. Ще не забуто було ляхами приголомшення, яке охопило коронних гетьманів після різанини, учиненої козаками над шляхетними вояками Золотої роти,[47] страти запорожцями гетьмана реєстру Грицька Чорного, якого було призначено на гетьманство польською владою, захоплення запорожцями Корсуня, Чигирина, Черкас, Канева, Переяслава. Тривожні звістки летіли до Конєцпольського у Бар одна за одною – Україна палає. Знову палає… Але ще повним сил почувався пан Станіслав! І полетіли до шляхти Волині, Галичини, Поділля, Брацлавщини і Подніпрянщини посланці коронного гетьмана із закликом оголошувати шляхетне посполите рушення супроти козацького свавілля. Характеру хрестового походу було надано католицьким духовенством виступу війська. А Орден домініканців пішов ще далі – ченці освятили меч коронного гетьмана і тричі обнесли його навкруг костьолу, подавши Конєцпольському з благословенням на поголовне винищення українського населення. Та не допомогло таке благословення гетьманові. Не знало військового щастя його дванадцятитисячне військо в тому поході. Не взнало б і надалі, якби не сталося між реєстровим і запорізьким козацтвом розбрату – поміркована частина війська, що складалася з реєстровців, котрі пристали до повстання, пропонували піти на переговори з ляхами, тоді як запорожці на чолі з Трясилом мали намір продовжувати війну. Радості коронного гетьмана не було меж, коли він дізнався, що вороже військо розколоте навпіл внутрішніми негараздами, і Трясило з частиною війська вирушив на Запоріжжя. Тепер він міг починати переговори з реєстровою старшиною – людьми, з якими завжди можливо було домовитися за допомогою пустих обіцянок і невеличких поступок, наданих їм особисто. І переговори відбулися. Козакам, у відповідь на припинення бунту і видання захопленої під час боїв армати і полонених шляхтичів, було обіцяно реєстр у вісім тисяч чоловік. Новопризначений старший реєстру Тимофій Орендаренко радо погодився на умови і навіть зголосився по першому заклику вирушати з полками на захист Речі Посполитої. Йому було невтямки, що Конєцпольський і не збирається виконувати своїх обіцянок – ще сидячи в ридвані по дорозі до Бару, він надиктував писарю універсал, в якому визнавав Переяславський договір таким, що не має дійсної сили, і велів козацтву опиратися на Куруківську угоду. Тож не дивно, що Запоріжжя загуло і продовжило війну з брехливою польською владою. І нічого не міг поробити з цим Орендаренко, окрім як зняти з себе повноваження, надані короною, і передати їх черговому польському ставленику – Іванові Петражицькому-Кулазі. Кулага повів себе дивним чином: замість того, щоб обстоювати права козацтва і православної церкви, повів реєстровиків на Запоріжжя і розпочав там бойові дії з Низовим військом, за що і був дуже скоро страчений своїми ж таки козаками.

Наступного року залихоманило саму Польщу – у квітні 1632 року помер беззмінний ще з часів Стефана Баторія король Сигізмунд III, і, користуючись такою нагодою, Московське царство спробувало повернути собі захоплену Польщею Смоленщину. Річ Посполита, яка не мала намірів віддавати завойованого, а натомість складала плани захоплення нових московських земель, була втягнута в чергову війну з північним сусідом. Напевне, саме тому на елекційному сеймі, що відбувся у вересні 1632 року, українське питання було вирішено надзвичайно лояльно – влада потребувала участі великої кількості охоче комонних козаків на допомогу кварцяному війську і реєстровим козакам Петражицького-Кулаги. Тож православні в містах Речі Посполитої отримали небачені вольності – для них було відновлено право займати посади у магістратах, засновувати школи і друкарні, вільно чинити церковні обряди за грецьким звичаєм. Ба, навіть православні єпископські кафедри, окрім Києва та Печерська, було відновлено у Львові, Луцьку і Перемишлі. Авторитет нового короля Владислава IV був однозначно визнаний серед козацтва. Чвари на деякий час забулися, і козаки поринули в боротьбу з московитами. О, вони, безперечно, були б ще більш активними в цій боротьбі, якби могли заглянути в майбутнє років на півтораста наперед!

Але все має свій початок і кінець. Закінчилася і війна з Московським царством. Після укладення влітку 1634 року Полянівського миру польський «ожел бялий»[48] знову, як це було після Хотинської війни і безліч разів до того, звернув свій незадоволений погляд на Україну. Репресії щодо православної церкви і непокірного козацтва розпочали свій перебіг добре второваною за попередні десятиріччя дорогою. Насамперед сейм 1635 року ухвалив заходи боротьби із Запоріжжям – було заборонено рух українського населення до Січі, постачання козацької фортеці провіантом та військовими припасами. Під страхом смерті будь-кому заборонялося приставати до низового товариства, а щоб заборони і погрози мали не лише характер пустої балаканини, сейм постановив закласти могутню цитадель над Кодацьким порогом Дніпра, на що відрядив з казни сто тисяч злотих і найняв знаменитого архітектора і великого знавця фортифікаційної науки, француза Гійома Лавасера де Боплана. І вже через чотири місяці на високому пагорбі над Дніпром височіли дужі бастіони, закриваючи водний та сухопутний шляхи на Низ. Цю саму фортецю і взяв одного темного вересневого вечора безталанний отаман Іван Сулима, взяв і стер з лиця землі, за що й був зраджений реєстровим козацтвом і страчений польською владою. Українське козацтво впритул підходило до чергової кривавої сторінки у своїй історії. На обрії з'являлась постать Павла Михновича Бута, котрого пізніше Україна запам'ятала під іменем славного гетьмана Павлюка.

II

«…Ой у лузі, лу-у-у-зі…»

Пісня забриніла якось сумно і надзвичайно чарівно, але раптом несподівано обірвалася. Так, ніби голос співака відкрив на мить запону реального світу, за якою тягнулася прозора далечінь нагрітого сонцем літнього степу, і раптово зачинив її, залишаючи напівтемряву куреня, сморід тютюнового диму й завивання хурделиці за вікном. За мить хропіння, ляскання карт до дощок столу та тріск лойових свічок складали звичне оточення, а пісня розчинилася в повітрі, немов і не було її ніколи. Іван мимоволі зітхнув. Він не любив зиму. Адже ніщо не може бути кращим, ніж вдихнути аромат вечірнього літнього степу, безжурно слухати спів цвіркунів та цикад… Але, напевне, з цим прийдеться почекати. На дворі якраз стояли тріскучі грудневі морози, а до Різдва залишилося всього два тижні, тож ці швидкоплинні рядки з пісні і напівсонний стан, у якому перебував Іван, розкинувшись на теплій постелі, намалювали щось надто прекрасне, для того щоб стати реальністю.

Довелося вставати. Богун з насолодою потягнувся і попростував у той куток куреня, де стояла діжа з прохолодною джерельною водою. Зачерпнувши, напився з об'ємистого ковша. На мить заломило зуби, такою студеною була вода. Іван повісив ківш на цвях і попрямував до гурту запорожців, які завзято ляскали затертими картами і час від часу наповнювали затишок куреня дужим реготом. Серед інших розрізнив Нечая, Обдертого, обох близнюків Карасів. Погладжував вуса, поглядаючи в карти, навіть курінний.

– А такої! – з силою вдарив картою до столу невисокий, але кремезний Паляниця. – Тепер що співатимеш?

Нечай, до якого булі звернені слова Паляниці, спокійно покрив його карту.

– А такої! – друга карта Паляниці лягла поверх інших з різким ляском.

Нечай так само мовчки покрив.

– Паляниця, не роби хвилі. Біжи краще по горілку, – Савка Обдертий позирав на Паляницю, флегматично накладаючи люльку.

– Ну це ще побачимо! – затято кинув крізь зуби Паляниця. – На ось…

Нечай мовчки підняв із сирна дві останніх карти.

– Ага, приймаєш! – зрадів Паляниця.