Розділ «Частина перша»

Голос дівчини затремтів.

– Тепер мій дім тут. О Аллах… Чому доля кидає мене, немов билинку осіннім вітром? Спочатку відірвали від дому там… Тепер знову. Козаче, я загину з тобою, відпусти!

Богун рішуче хитнув головою.

– Я даю тобі слово шляхтича і лицаря, що з тобою нічого не станеться, а я захищу тебе від будь-яких негараздів. Поїхали додому!

Плечі дівчини опустилися. Вона вичерпала всю свою рішучість під час нападу, потім у сутичці з нахабою-запорожцем і тепер зовсім не мала сил боронитися. Більше вона не вимовила жодного слова. Мовчки, з виглядом безмежної покори, йшла за Богуном до пристані, і в серці козака здіймалась дивна туга, коли він бачив, з яким фатальним спокоєм крокувала вона назустріч долі. Долі, яка вже вдруге круто ламала її життя. З одного боку, він не міг зрозуміти її, адже вона чомусь сприйняла повернення додому з агарянської неволі, як щось погане, навіть страшне для неї. Але все ж Богун співчував полонянці. Він відчував, що став для неї тим самим вимушеним зламом долі, який вона так глибоко переживала. Для чого ж він все це діє? Іван не знав відповіді, але розумів, що інакше чинити не може.

IV

Синоп палав. Хмари густого чорного диму час від часу застеляли низьке сонце на заході, а тріск вогню змішувався з голосами десятків нещасних, які своїм плачем не могли докричатися до Аллаха, щоб відкрити йому очі на пекло, утворене гяурами на землі. Запорожці ватагами покидали зруйноване місто. Поганяли волів та коней, що тягли мажари, навантажені здобиччю, готували до подорожі через море фелюки, захоплені на рейді. Впорядковували різномасті натовпи звільнених бранців і полонених турків. На турків тепер очікувала помста у вигляді невільницьких ринків Персії та Кавказу.

Соколець, оточений почтом військової старшини, вислухував доповіді чайкових отаманів про втрати, кількість здобичі, полонених та суден, на які це все потрібно було розмістити. Синоп був останнім містом, яке він запланував як ціль походу. А тепер упевнявся все більше і більше, що пора повертатися на Січ. Кількість здобичі мала більш ніж пристойні розміри, слід по собі вони залишили також надзвичайно солідний, а півторатисячний загін звільнених був занадто великим тягарем, аби не вплинути на швидкість пересування флоту і маневрування ним у разі бойових дій на морі. Стояла середина вересня – час, по якому недалекий початок сезону штормів на Чорному морі, а турецький флот міг будь-якої хвилини перейти від бездіяльності до рішучих дій, щоб покарати нахабних запорожців. Тож кращого вибору бути не могло – вони йшли додому.

Сонце сідало, залишаючи на заході червону заграву, коли запорізька флотилія здійняла вітрила і вирушила назустріч відкритому морю.

Богун сидів замислившись на носі чайки. Крутив у руках коштовного пістоля і позирав на хвилі. Там, за десяток сажнів від облавка судна, з води грайливо вистрибували темні блискучі тіла дельфінів. Стрімко злітали вони над водою, на мить показували свої гострі, немов усміхнені мордочки, щоб знову зникнути в блакитних хвилях. Інколи швидко пропливали під човнами, і тоді у прозорій воді були добре помітні їхні темні силуети, або навіть підпливали впритул до облавків і витикали з води рильця, поглядаючи хитруватими очима, після чого змахували сильними хвостами і зникали. їх зовсім не лякали злагоджені удари весел, низькі голоси, які виводили журливу пісню степових чумаків, і дзюрчання води за кормою байдаків.

Як же звик Іван до вільного морського вітру і відсутності землі на обрії! До білих рисочок чайок над головою та їх жалібного квиління. У далеких спогадах залишилося вкрите лісами Поділля та спокійна й неквапна стрічка Південного Бугу, і як приємно було зануритися з головою в круговерть буйного козацького життя! От він, смак слави. П'янкий і неповторно милий серцю. Ні з чим не зрівнянне почуття власної сили, коли ти стаєш до двобою з озброєним ворогом і отримуєш перемогу над ним, граєш власним і чужим життям, бачиш перед очима хиже лезо, яке бажає напитися твоєї крові, але неспроможне нічого зробити, натикаючись на крицю твоєї шаблі. Коли ти летиш серед гарматних громів, нездоланий і невідворотний як кара Божа, сходиш щаблями штурмових драбин і кидаєшся на оскаженілого ворога, відчуваючи запах крові і мушкетного диму. Коли бачиш поряд із собою могутніх, непереможних лицарів і знаєш – ти один з них. Один з тих, кого в Україні з повагою називають: запорізький козак…

Іван був вдоволений саме таким життям і не шукав собі іншого. І ось лиш тепер, після останніх подій, після Синопу і зустрічі в палаці невідомого Ахмета-паші, щось незрозуміло і всебічно тяготило душу. Засіло десь глибоко мілкою болючою скалкою і не давало спокою. Що це? Чому пригадує її очі знову і знову? Чому снить мало не кожної ночі? Напевне, дається взнаки відчуття вини за те, що вчинив супроти її волі, майже силою привів на пристань і посадив на одну з фелюк, на якій розмістилися звільнені бранці. Урешті для чого він це вчинив? Адже не полонянкою своєю хотів її зробити за кухоль горілки, що його винен Савці Обдертому після повернення на Січ! Що кухоль, він радо поставить Обдертому діжу найкращого меду лише з тієї простої причини, що той є добрим товаришем, а в кишенях Богуна після походу дзвенітиме щире золото. Навіщо ж тоді? Іван не знав, а якщо бути чесним, не хотів собі зізнатися в тому, що боявся не побачити її більше ніколи, залишивши в далекому від батьківщини анатолійському місті. І заради того лише примусив людину чинити проти її волі? Він був огидний собі! Так. Але хіба лише совість мучила козака дні і ночі? Чому ж так хотів її знову зустріти, заглянути у волошкові очі, почути срібний дзвін її голосу?…

Ні! Богун навіть струснув головою. І думати він не бажає! Та й врешті він нічого про неї не знає. Ані хто вона така, ні звідкіля, ні імені… Він навіть не знає, на якому з кораблів вона тепер знаходиться. Хоча це, звичайно, легко з'ясувати… Ні, к бісу її! Даремно він тоді став між нею і Савкою! Іван перевів подих і зробив над собою зусилля, аби відвести думки на щось інше. Він запалив люльку, дістав з піхов шаблю – батьківський дарунок, і заходився гострити її невеличким кам'яним брусочком. Дуже обережно, легкими рухами по колу, так, як вчив Омелько. Дамаська криця не любить насильства, казав він, гострити потрібно саме лише жало. Так, криця не любить насильства. Навіть криця… А хіба ВОНА любить? Залишив тоді її поміж натовпу бранців і пішов собі! Хотів, правда, про щось запитати, але вона якось швидко розтанула проміж іншими жінками. Махнув тоді рукою і подався до своєї чайки, до братчиків. Хотів якнайшвидше забути. Не зміг. І ось тепер вона весь час перед очима. її сяючі очі, рум'яні щічки, граціозна постать. Богун знову і знову запалював люльку, глядів собі будь-яку справу, аби лише позбутися нав'язливих думок, але не міг. За спиною почувся рух. Іван повернувся і з полегшенням зітхнув – до нього наближався Омелько. Ось людина у розмові з якою можна позбутися дурних думок!

– А що, Іване, зажурився, за домівкою скучив? – весело поплескав Богуна по плечу Омелько.

– Мені й тут добре, – знизав плечима Іван. – А хіба що?

– Мені нічого. А от ти, бачу, сидиш сам не свій.

Іван відчув, що червоніє. Неймовірно! Невже на його обличчі так легко прочитати те, що лежить у нього на душі!

– Тобі так здається, – усіма силами намагаючись виглядати спокійним, буркнув Іван.

– Здається, то й здається, – байдужно мовив Омелько. – У будь-якому випадку не журися.

– Я й не журюся.